Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

- Надю! при­че­пу­рись та вий­ди до но­во­го гос­тя. З Смир­ни! З Смир­ни! - тро­хи не кри­ча­ла Зоя.

- Хто? Гість з Смир­ни? - спи­та­ла На­дя в ма­тері; і ця звістка ста­ла для неї неп­риємна. «Не той, ко­го я жда­ла!» - по­ду­ма­ла во­на.

- Ні! Гість з Оде­са. Йо­го ма­ти з Смир­ни, - ска­за­ла Зоя.

- Велике ди­во, що йо­го ма­ти з Смир­ни! Нев­же зад­ля цього я по­вин­на ви­хо­дить до йо­го в світли­цю, - ска­за­ла На­дя. - Я ж в Смирні не бу­ла.

- То за­те я бу­ла. Йо­го ма­ти че­рез дві ву­лиці, че­рез дві ву­лиці! - го­во­ри­ла Зоя з за­па­лом.

Панни засміялись. На­дя й собі осміхну­лась.

- Що че­рез дві ву­лиці? - спи­та­ла На­дя в ма­тері.

- Єлена Кипрі! че­рез дві ву­лиці! - го­во­ри­ла Зоя й ки­ну­лась шу­ка­ти слоїків з ва­рен­ням.

- Ви в такім за­палі, що ми нічо­го не втя­ми­мо з ва­ших слів, - ска­за­ла Са­ня.

- Жила Єле­на Кипрі, йо­го ма­ти, Арис­ти­да Се­лаб­ро­са, че­рез дві ву­лиці од нас в Смирні! Моя дав­ня под­ру­га. Ви­ходь-бо, На­дю, мерщій, хутчій! - го­во­ри­ла Зоя і ра­зом нак­ла­да­ла ва­рен­ня з мо­ло­деньких во­лоських горіхів, ва­ре­них на ме­ду.

- Чого це ви такі раді, Зоє Полікарпівно? Чи не за­ко­ха­лись ви ча­сом в ва­шо­го знай­омо­го гос­тя че­рез дві ву­лиці… - го­во­ри­ла Са­ня.

- Ой ти! - І Зоя вжар­ти вда­ри­ла ле­генько по плечі Са­ню. - Ож вий­ди та по­ди­вись, який гар­ний гість: як сон­це! - ска­за­ла Зоя.

- Ого! Ще по­пе­чусь, ко­ли він та­кий, як сон­це, - обізва­лась Са­ня.

- Як місяць пов­ний! - ска­за­ла Зоя.

- Коли та­кий, як місяць, то вий­ду до йо­го: не так страш­но, - ска­за­ла Са­ня.

- Ож глянь, то й по­ба­чиш. Ой моя біла овеч­ко! Як по­ба­чиш йо­го, про­ки­неться й твоє сер­це. По­ки­неш свої книж­ки та й по­за­ки­даєш їх на го­ри­ще. Не бійсь, не ви­дер­жиш! - ска­за­ла Зоя, і її гострі чорні очі заб­ли­ща­ли. Вид­ко бу­ло, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не по­гас.

- Ну, ні! - ска­за­ла Са­ня. - Луч­че по­за­ки­даю бо­ро­ди на го­ри­ще: мо­же, ми­шам на куб­ла зна­доб­ляться.

- Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й жит­тя, - ска­за­ла Зоя.

Зоя пос­та­ви­ла на піднос ми­соч­ки з ва­рен­ням і три ста­ка­ни хо­лод­ної во­ди.

- Щось там прий­шло ду­же ціка­ве, що ви на­го­ту­ва­ли йо­му «дульче­ца ку апа ре­чи» (ва­рен­ня з во­дою), - ска­за­ла На­дя по-мол­давській.

- А хто пе­редніше піде? чи «дульче­ца», чи На­дя? - сміялась Са­ня.

- Надя по­пе­ре­ду, - ска­за­ла Зоя. - На­дю, йди.

Надя при­че­са­ла го­ло­ву й виш­ла в світли­цю. Ко­ло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі гре­ки, аген­ти од­ної фірми. Один був ста­рий, си­вий, з ко­рот­кою си­вою бо­ро­дою й з си­ви­ми бур­ця­ми. Йо­го дов­го­вас­те смуг­ля­ве ли­це бу­ло ніби встав­ле­не в білі рам­ки. На йо­му бу­ла оде­жа бал­канська: каф­тан і ря­са, зовсім як в ду­хов­них; каф­тан був підпе­ре­за­ний ши­ро­ким на п'ядь пар­че­вим по­ясом. Він ку­рив люльку з дов­го­го ци­бу­ка.

Другий агент був нес­та­рий чо­ловік в євро­пей­сько­му уб­ранні. Се­лаб­рос сидів спи­ною до две­рей і ба­ла­кав з ни­ми по-грецькій.

Надя Му­раш­ко­ва од­чи­ни­ла двері в гос­тин­ну. Се­лаб­рос ог­ля­нув­ся, схо­пив­ся з місця й пішов до неї на­зустріч.

- Аристид Се­лаб­рос, син при­ятельки ва­шої ма­тері, - про­мо­вив він до Наді по-грецькій.

- Я ду­же ра­да поз­най­оми­тись з ва­ми. Моя ма­ма вже ка­за­ла мені за вас, - ска­за­ла На­дя й по­да­ла йо­му ру­ку. Се­лаб­рос зда­вав­ся для неї те­пер ще кра­щим, ніж вранці в пар­ку: рівний ста­ном, як стру­на; розкішні чорні ку­чері, м'які, як ок­са­мит, лисніли про­ти сон­ця, на­че во­ро­но­ве кри­ло; очі не су­ворі, а лас­каві, ніби со­ло­денькі; їх гост­рий блиск на­че при­гас. І лас­ка та лю­бов світи­лись в очах, як він пильно-пильно гля­нув Наді в очі.

Надя зро­зуміла ту німу роз­мо­ву очей, що го­во­рить ча­сом го­лосніше й ви­разніше од слів. Во­на по­чу­ти­ла, що на її вид ніби пах­ну­ло теп­лом.

- Сідайте, будьте лас­каві, - ска­за­ла во­на до Се­лаб­ро­са й са­ма сіла на ста­ро­модній софі. Со­фа бу­ла з ви­со­кою спин­кою й об­би­та яс­ною ря­бою ма­терією зе­ле­но­го кольору, пе­реміша­но­го з жов­то­га­ря­чи­ми квітка­ми. На то­му яс­но­му пістря­во­му фоні На­ди­на кла­сич­на го­лов­ка ви­да­ва­лась ніби на­мальова­на на кар­тині.

Селаброс сів про­ти неї, вп'явся очи­ма в її вид й вваж­ли­во кмітив за нею.

Надя приміти­ла йо­го пильний пог­ляд, і її ви­разні, як в ма­тері, очі заг­ра­ли: не­на­че іскри заб­ли­ща­ли в їх, на­че за­ми­готіло ма­ре­во сон­ця. Світ в очах ми­готів, дри­жав, як промінь сон­ця дри­жить в крап­лях ро­си. На­дя зна­ла, що очі ви­да­ють її по­чу­ван­ня, й прик­ри­ла їх віка­ми. Се­лаб­ро­сові зда­лось, що сон­це схо­ва­лось за хма­ру, і в хаті ста­ло темніше.

- Чи ви дав­но в Ки­ши­неві? - спи­та­ла в йо­го На­дя по-грецькій.

- Ні, не­дав­но. Я сам оде­сець і оце пе­рей­шов сю­ди на служ­бу в банк, - ска­зав Се­лаб­рос.

- І я слу­жу в бан­ку, - обізва­лась На­дя.

- От ми й то­ва­риші по службі, - ска­зав Се­лаб­рос.

- Де ж ви пе­редніше слу­жи­ли? - спи­та­ла На­дя.

- Я слу­жив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що тор­гує паш­нею. Але, знаєте, та­ка служ­ба мені не до впо­до­би; і служ­ба й ком­панія не при­па­да­ли мені до впо­до­би, - ска­зав Се­лаб­рос.

«От-от за­го­во­рить за пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу», - по­ду­ма­ла На­дя, і самі чу­дові очі в Се­лаб­ро­са чо­гось втра­ти­ли для неї свою кра­су, а йо­го особість ста­ла неціка­ва, зви­чай­на.

- Чому ж так? - спи­та­ла На­дя.

- Знаєте, той грецький кру­жок тор­го­вельний, ма­теріальний… - за­го­во­рив Се­лаб­рос вже по-ве­ли­ко­руській, пог­ля­да­ючи набік на двох греків-агентів, котрі по-ве­ли­ко­руській нічо­го не тя­ми­ли, - тільки в їх і інте­ре­су, тільки й роз­мо­ви, що за тор­го­вельні спра­ви, за ціни на пше­ни­цю, ку­ку­руд­зу, тю­тюн…

- А вам це не по­до­бається? - спи­та­ла На­дя й по­чу­ва­ла, що зраділа: Се­лаб­рос став для неї знов ціка­вий.

- Ой, ще й як не по­до­бається! Я лю­ди­на з просвітою, з ви­щим по­тя­гом: люб­лю чи­та­ти й ме­ти­ку­ва­ти. Люб­лю лю­дей ме­ти­ку­ючих, роз­ви­тих. А там, знаєте, яка просвіта, який роз­ви­ток, яка філо­софія?

І Се­лаб­рос знов підморг­нув ско­са на двох агентів. На­дя осміхну­лась: во­на зна­ла філо­софію тих смирнських Арісто­телів та Пла­тонів.

- Я ду­же ра­да, що поз­най­оми­лась з ва­ми, - ска­за­ла На­дя. - Наш па­нянський кру­жок так са­мо не цу­рається просвіти, дбає за неї, ви­роб­ляє собі прин­ци­пи. Ска­за­ти прав­ду, й мені об­рид­ла ту­теч­ки в нас роз­мо­ва раз у раз про тор­го­вельні спра­ви, не­на­че більше не­ма за що й роз­мов­ля­ти.

- Я маю за ве­ли­ке щас­тя,