Читати книгу - "Сон, Коцюбинський"

Але дум­ки не да­ва­ли спо­кою i в лiж­ку. Вiч­на тур­бо­та про тi­ло! Щод­ня, ро­ка­ми, во­на тiльки й дба­ла про йо­го тi­ло: щоб мав що їсти, щоб мав ви­го­ди, до­во­лi оде­жi, не зас­ту­див­ся. Не жа­лi­ла для нього нi ча­су, нi пра­цi. Се був її обов'язок, та­кий на­ту­ральний, що пе­рес­тав бу­ти на­вiть важ­ким. Жит­тя до­сi скла­да­лось ти­хо, спо­кiй­но, в неї не бу­ло при­чи­ни жа­лi­тись. Во­ни не сва­ри­лись, лю­ди їх по­ва­жа­ли, у них не бу­ло на­вiть дов­гiв! Во­на бу­ла гор­да, що чо­ло­вiк не грає в кар­ти, i всiм хва­ли­лась.

Аж ось сьогод­нi вiн ско­ло­тив усе, по­сi­яв три­во­гу, встав пе­ред нею нез­ро­зу­мi­лим пи­тан­ням, яке кон­че тре­ба бу­ло рi­ши­ти. До­сi Ан­тiн зда­вав­ся прос­тим i зро­зу­мi­лим. Все бу­ло в нiм яс­не, доб­ре вi­до­ме, ук­ла­да­ло­ся в рам­ки, а от… Мар­та чу­ла жаль до Ан­то­на: вiн її об­ду­рив. За­таїв скарб, цiн­не щось, на що ма­ла i во­на пра­во. Ро­ка­ми во­ни дi­ли­лись лиш тi­лом, од­да­ва­ли йо­го один од­но­му для гру­бих втiх, для ра­до­щiв пiк­лу­ван­ня, дрiб­них тур­бот, нi­му­ючи ду­хом. Мо­же, в тiм бу­ла її ви­на? Мо­же, в тiм бу­ло прок­лят­тя жит­тя?

Слова, якi чу­ла сьогод­нi, кра­са, яку здат­на вiд­чу­ти тiльки ба­га­та ду­ша, бу­ди­ли в Мар­тi давнє й знай­оме. "Ти ро­зу­мiєш, що зна­чить мо­ло­дим бу­ти i чис­тим? Ти не за­бу­ла?" Так, во­на пам'ятає, хоч, мо­же… хоч, мо­же, ма­ло i не за­бу­ла. Ко­ли во­ни бра­лись - i ще в пер­шi ча­си по шлю­бi, у них бу­ли iн­шi сло­ва, але жит­тя їх пот­ро­ху сти­ра­ло i роз­вi­ва­ло до то­го, що Ан­тiн, кот­рий якимсь чу­дом збе­рiг їх, зда­вавсь те­пер Мар­тi нез­ро­зу­мi­лим i за­гад­ко­вим.

Антiн во­ру­шив­ся на лiж­ку. Мар­та пi­дiй­ма­ла го­ло­ву од по­душ­ки i прис­лу­ха­лась. Якась гост­ра цi­ка­вiсть при­тя­га­ла її ува­гу до тої лю­ди­ни, яка, їй зда­ва­лось, на­вiть ди­ха сьогод­нi iнак­ше, нiж завж­ди. Нiч за­ва­жа­ла ба­чить Ан­то­на, але се вик­ли­ка­ло тiльки яск­ра­вi­шу уяву. Мар­тi зда­ва­лось, що во­на все iще ба­чить, як вiн бi­га по ха­тi з по­мо­ло­дi­лим зра­зу об­лич­чям. Во­на хо­тi­ла, щоб швид­ше нас­тав уже день, хоч не­вi­до­мий, але при­над­ний тим не­вi­до­мим.

Вранцi Ан­тiн стрiв Мар­ту тiльки на мить, ко­ли ви­хо­див з до­му. Щось бу­ло за­чiп­ли­ве й гост­ро-лу­ка­ве в її су­хiм, пiдк­рес­ле­нiм оцi, яким мет­ну­ла на нього пог­ляд. Але вiв за­чiп­ки не пiд­няв.

День був на­суп­ле­ний, сiр­ки. Нак­ра­пав до­щик. Лi­ни­во, бай­дуж­но, без на­дiї спи­ни­тись.

Коли в обiд­ню по­ру Ан­тiн по­вер­тав­ся до­до­му, стрiв нес­по­дi­ва­но Мар­ту. Iш­ла на­зуст­рiч, за­тяг­не­на в си­нiй но­вий кос­тюм, що був їй так до ли­ця. На пе­рi ка­пе­лю­ха трем­тi­ли дрiб­нi крап­ли­ни. Во­на бу­ла свi­жа i лег­ша сьогод­нi.

- Куди ти? - зди­ву­вав­ся Ан­тiн.

- Треба бу­ло ку­пи­ти де­що в крам­ни­цях. Крас­ка зал­ля­ла її об­лич­чя. В ру­ках у неї нi­чо­го не бу­ло.

Видимо, во­на вий­шла тiльки для то­го, щоб йо­го стрi­ти, бо по­вер­ну­ла i пiш­ла ра­зом.

Спочатку мов­ча­ли, але по­то­му во­на обе­реж­но по­ча­ла звер­та­ти йо­го ува­гу, що од до­щу все по­тек­ло. Тек­ли тро­ту­ари, ву­ли­цi i до­ми, блис­ку­чi за­лiз­нi да­хи, мок­рi ко­нi i лю­ди, тек­ли фi­ак­ри, де­ре­ва i вiк­на в крам­ни­цях. На­че дощ хо­тiв зми­ти всi фар­би й ри­сун­ки з зем­лi. Не прав­да ж?

Проти них бiг­ла бi­ля­ва пан­на пiд ши­ро­ким бри­лем. Лед­ве встиг­ла про­ко­ли­ва­ти повз них на ре­зи­но­вих п'ятах, а вже Мар­ти­нi що­ки зал­ляв гус­тий рум'янець. Во­на обiз­ва­лась на­че до се­бе:

- Терпiти не мо­жу бi­ля­вих.

Йшли да­лi, то мовч­ки, то роз­мов­ля­ли, але Ан­тiн кiлька ра­зiв по­мi­тив, що жiн­ка пе­рей­ма йо­го пог­ляд, а по­то­му пильно роз­див­ляється на тих, на ко­го вiн гля­нув.

Обiд був вже го­то­вий. Стiл у сто­ло­вiй па­рад­но бi­лiв, i на ньому, у ви­со­кiй криш­та­ле­вiй пiдс­тав­цi, чер­во­нi­ли свi­жi тро­ян­ди. Се нес­по­дi­ван­ка бу­ла - ся свi­жа ска­терть, а особ­ли­во квiт­ки в та­ку пiз­ню осiн­ню по­ру! Ан­тiн до то­го не звик.

Вiн зди­во­ва­но гля­нув на жiн­ку, во­на на­че нав­мис­не спус­ти­ла очi, уни­ка­ючи да­ти од­по­вiдь, i ви­бiг­ла в кух­ню.

Настав ве­чiр. Ан­тiн ждав Мар­ту до се­бе й не ждав. Йо­го ба­жан­ня двоїлись. Хо­тi­лось опо­вi­да­ти i хо­тi­лось в со­бi за­таїти все пе­ре­жи­те, як щось до­ро­ге, йо­му тiльки зро­зу­мi­ле й щiн­не.

Але Мар­та ввiй­шла. Ве­се­ла, нер­во­ва тро­хи, i очi бли­ща­ли у неї.

- Ну, ось i я.

Сiла, рiв­на, не­ви­гiд­но на крiс­лi i по­ди­ви­лась на чо­ло­вi­ка.

- Пришила дос­лу­хать твiй сон.

Вiн ва­гав­ся не­на­че, то­дi во­на знов за­че­пи­ла:

- Ти не ска­зав ме­нi на­вiть, як зва­лась твоя блон­дин­ка.

- Моя блон­дин­ка?

- Ха-ха! Твоя блон­дин­ка.

- Я сам не знаю. Я не пи­тав.

- Нi, не по­вi­рю. Ви ж бу­ли все вдвох.

- Що ж з то­го? Я не цi­ка­вив­ся ймен­ням. Ко­ли ми стрi­ча­лись, на­шi очi од­на­ко­во пи­ли блиск сон­ця i мо­ря, - i з вас бу­ло сього до­во­лi. Ми ра­зом пи­ли кра­су з зе­ле­ної ча­шi, де стиг­не сiк ви­ног­ра­ду, цит­рин i по­ма­ран­чiв. Се нас єдна­ло… Що ж то­бi ще роз­ка­за­ти?..

Замовк на хви­ли­ну i зно­ву по­чав:

- Звичайно ми схо­ди­лись вран­цi, бра­ли чо­вен i пли­ли в мо­ре. Не­бо бу­ло си­нi­ше од мо­ря, мо­ре бу­ло си­нi­ше од не­ба. Ме­нi зда­ва­лось, що во­ни зазд­рять од­не од­но­му. Вда­ли­нi трi­по­тi­ли вiт­ри­ла чов­нiв, як кри­ла го­лу­бiв в не­бi. Ми пли­ли здовж сi­рих скель, ото­че­них ря­дом кольоро­вих мо­люс­кiв. Мо­ре гой­да­лось. I як тiльки во­но од­хи­ля­лось од ске­лi, во­на ок­ри­ва­ла чер­во­нi яс­на. Але за­раз м'яким лю­бов­ним ру­хом, як по­цi­лун­ком, мо­ре знов за­тя­ну­ло той свi­жий, здо­ро­вий рот.

Тепер, з мо­ря, ми кра­ще ба­чи­ли ост­рiв. Сон­це обер­та­ло зви­чай­ний ка­мiнь у мар­мур i зму­си­ло йо­го го­ду­ва­ти рос­ли­ну. Вiн, зда­ва­лось, трем­тiв весь в нап­ру­жен­нi твор­чої си­ли, i лиш ча­са­ми, ко­ли блу­ка­ли по ньому тi­нi од хмар, сти­ха­ла ор­гiя сон­ця, блис­ку i фарб - i се бу­ла ко­рот­ка хви­ли­на спо­чин­ку.

Звiдси нам зро­зу­мi­ли­ми ста­ли вiч­нi нас­ко­ки мо­ря на ост­рiв. В яко­му б наст­рої во­но не бу­ло, во­но вiч­но штур­ха­ло ка­мiнь, вiч­но гриз­ло йо­го. Пiд­гор­та­ло ка­мiн­ня пiд но­ги i пок­ри­ва­ло во­дою. Ми проп­ли­ва­ли над ни­ми. Як ско­ре­нi бес­тiї, во­ни ле­жа­ли на днi ти­хi, гла­денькi, без­си­лi, i по­кiр­но да­ва­ли одяг­ти се­бе ру­дою вов­ною во­до­рос­лiв. Згри­зе­ний в гальку, ка­мiнь сi­рiв бе­ре­га­ми, а там, де мо­ре встиг­ло стер­ти йо­го в бi­лий пi­сок, во­но гра­ло над ним бла­кит­ним вог­нем пе­ре­мо­ги. Ви­со­кi ске­лi, гор­до на­вис­лi над мо­рем, пiд­да­лись, на­реш­тi: мо­ре виг­риз­ло в них ви­со­кi й гли­бо­кi гро­ти. На­вiть не гро­ти, а цi­лi хра­ми для культу каз­ки. Ми заїзди­ли ту­ди. Ля­га­ли на дно чов­на i за хви­ли­ну опи­ня­лись в каз­ко­во­му царст­вi. Там бу­ли ди­ва, яким не вi­ри­лось зра­зу. Там во­ди го­рi­ли ша­фi­ром або сма­раг­дом, там бу­ла пi­на, ро­же­ва, на­че тро­ян­да, скле­пiн­ня в мiс­тич­но­му сяй­вi, зе­ле­нiм, бла­кит­нiм, там