Читати книгу - "Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде"

То Марічка, як дитина,— відказують дівки.

Михайло лиш глянув пильно мені в очі та й замовк.

Гай, гай! Не такий чорт страшний, як його малюють! Гадаєш, що як ти вже багацький син, тобі вже пари нема? Ні! Хіба що, кожна дівка мусить за парубком гинути? Сіла я собі набоці, а на нього ані не гляну, ані словом не відізвуся. Чекай, небоже! Покажу тобі, що натрапила коса на камінь. Заграла музика — пішла в танець. Гуляю я з Дмитром Яфтиним, аж Михайло відбиває мене від Дмитра. Гуляю з Михайлом. Він говорить щось до мене — я вдаю, що не чую. А я навмисне так!

— Овва! А ти чого не обзиваєшся? Може, не навчили ще тебе говорити? — питає; я чую, що вже злий.

— Ще мені язик не покрутило, але треба знати, до кого обзиватися,— кажу.

— Га-га-га,— засміявся лиш,— то ти така фудульна, що до кого-небудь говорити не будеш? — питає знову. Але вже м'якше.

— Фудулитися не маю чим, але кого знелюблю, то й обзиватися не буду,— відповідаю.

— Ти правду говориш, дівчино? — гейби не вірив сам собі.

— Ага! А то чого б мала брехати? Не сподобався ти мені, парубче, бо сторонній.

Подивився мені пильно в очі й, відай, цілу правду з них вичитав, бо не обзивався більш ані слова.

Іду після толоки додому, аж коло самого перелазу хтось заступає мені дорогу. Дивлюся, а це Михайло.

— Чекай,— каже,— хочу тобі щось сказати.

— Не маю часу, парубче, з тобою вистоювати! Ще побачить хтось, та й візьмуть мене люди на язики,— і хочу відійти, а він стоїть поперек стежки й не пускає мене.

— Я ще такої дівки,— каже,— острої, як ти, не здибав ніде.

— У нас, у Гарасівці, всі такі дівки.

— Ба не всі! — каже.

Прийшла я додому та й заснути не можу. І жаль мені, що любу розмову втратила, й тішуся, що з парубка дурня зробила. Сама вже не знаю: чи жаліти, чи тішитись. Цілий день не сходить мені Михайлик чорнобривий з думки! Так мені до серця припав. Гей, що то молоді літа значать!

Увечір гей шепче мені щось: вийди на вулицю, там Михайло на тебе чекає. Не пішла, бо чула серцем, що Михайло там чекає. Нехай знає, думаю собі, що він мені не в голові! Аж раз якось післала мене мама до тети за чимось. Іду, дивлюся, аж коло нашого перелазу стоїть Михайло. Я опустила очі, ніби не виджу його.

— Марічко, чого втікаєш від мене,— каже так жалісно, гей би хтось на сопілці сумно заграв.— Чому не виходила вечором? — і бере мене за руки.

Боже, як він тоді виглядав, я ще ніколи не виділа, щоби світилися в кого очі так, як тоді в нього.

— Ти, виджу, боїшся мене,— каже.— Не бійся! Я тобі, Марічко, нічого злого не зроблю. Виходи щовечора на вулицю, я буду чекати тебе,— сказав і пішов собі.

Хоч би раз оглянувся, хоч би свиснув, то ні!

— І ви виходили? — спитала Марічку з дитячою цікавістю моя молодша сестра.

Марічка якось дивно всміхнулася.

— Ви ще дитина, панночко! Колись, як підростете, то зрозумієте краще це, що тепер розповідаю. Видно, якби мене десятьма ланцюгами прив'язали були б, то урвалася би, а вийшла б до нього.

Він такий був... не такий, як всі парубки.

Бувало, й годину стоїмо, а він і слова не промовить, лиш дивиться на мене й дивиться. Часом тільки скаже: «Марічко».— «Чого»,— питаю, а він знову замовкне. О! З нього я не могла сміятися! З нього одного не могла я сміятися, бо любила я його, панночки! О! Стара Марічка колись гаряче серце мала. Вміла любити! Минулось...

Одного дня копаю я картоплю в нас на городі, дивлюсь — іде чогось через город баба Сафта. Е, та бо я дивлюсь, а вона просто до мене йде.

— Слава Ісусу Христу.

— Слава навіки.

— Я до тебе, дівко, від старої Прокіпчучки,— каже.

Ой! А в мені аж кров застигла. Що це від мене мама Михайлова хоче?

— Яку там добру новину скажете? — питаю.

— Ой, нема нічого доброго, дівонько! Стара Прокіпчучка чула, що її Михайло до тебе ходить. Гай, гай, не червоній! Люди не сплять, видять, що діється. Не для тебе то пара, Марічко, не для тебе... Йому треба, дівонько, багачки! Не такої невістки сподівається стара Прокіпчучка. Вона переказує мною тобі, щоб ти вибила собі її сина з голови, бо такого тобі встиду наробить, що в трьох водах не обмиєшся! Ая, каже: перекажіть тій фльорці (скарай мене, боже, як не казала от так!) нехай мені сина не баламутить! Вона на мене, стару Прокіпчучку, натрапила! Я не дам зі своєї дитини сміху робити! Мій Михайло цієї неділі до Явдокії Іванишиної старости посилає...

Краще була б земля піді мною запалася або скала на мене впала, ніж мала я таке почути. Мій Михайло до другої старости посилає? І навіть не сказав мені нічого. Думала, що не доживу до Вечора з болю. Прошу бога, аби чим скоріше до вечора дочекатися, аби самій Михайла запитати. Ледве не ледве дочекалася його.

— То правда, Михайле? — питаю. Він мовчить, а мені гей би хто ніж у серце пхав.

— Марічко, не винуй мене! Коли б ти знала, як мене тут болить! — і вдарився кулаком у груди, аж щось задудніло.

— Вона багачка,— кажу.

— Ая, багачка, бо мій тато з мамою землі не можуть наїстися.

Мовчимо та й дивимося на себе. А місяць так ясно світить, що аж страшно чогось робиться. Взяв мене Михайло за руки та й каже:

— Ніколи не питав я тебе, чи любиш ти мене, ані від мене не чула жодної присяги. Не спитав тебе, бо серцем чув, що ти моя... Скажи мені тепер щиру правду: віриш мені? Скажи, чи віриш, що лиш тебе я одну вірно любив і ніколи не перестану любити?

— Ти знаєш, Михайле,— кажу.

— Не журися, що я женюся! Не хочу гріху робити... шаную сиві голови тата та й мами. Я би їм не такої запіяв! Хочуть землі, не можуть наїстися маєтку, то приведу їм багацьку невістку, але пожалують... А ти, Марічко, не