Читати книгу - "Нестерпно ненавиджу (кохаю), Ксана Рейлі"

Я дивилася на нього очима повними сліз, а він лише міцніше схопив мене за плечі. Це було боляче, але не фізично. Я зрозуміла, що він розпочав свою гру і тепер можна забути про спокійне життя. Влад нахилився трохи ближче і сказав так, щоб чула тільки я:
— Це тільки початок, дорогенька. Далі буде набагато гірше. Я тобі це обіцяю.
По моєму тілу пробігли мурахи від страху. Хватка хлопця трохи ослабла і я змогла вибратися з його обіймів. Коли я оглянулась, то помітила, що всі спостерігають за нами. Їм цікаво, що буде далі, але навіть я не знаю цього. Не витримавши такої уваги, я вибігла на вулицю і попленталась куди ноги вели. Зі всіх сил намагалася стримувати сльози, хоча було дуже складно. Думки повністю заполонили мою голову, що я навіть не помітила як зупинилася біля великого старого дерева. Це був той добре знайомий для нас з Соломійкою дуб. Я зупинилася біля нього і закрила очі. В моїй пам'яті одразу ж сплив спогад.
« Я швидку біжу до нашого з Солею місця, бо розумію, що добряче запізнююсь. Мій улюблений зелений сарафан розлітається від теплого весняного вітру, а на чолі вже виступив піт. Це ж треба було так довго збиратись! Ще з далеку я помітила Соломійку у святковій рожевій сукні. Вона сердито подивилася на мене і склала руки на грудях.
— Богданко, ну, чому я постійно повинна чекати на тебе?
— Вибач, але у мене була дуже важлива справа.
— Справді? — вона недовірливо подивилася на мене. — І що це за справа така?
— Ось! — сказала я і почала ритися в рюкзаку.
Я витягнула невелику білу коробку, обмотану блакитною стрічкою.
— З Днем Народження! — скрикнула я і вручила коробочку здивованій дівчинці.
— Що це?
— Подарунок. Ти думала, що я забула, який сьогодні день?
— Я просто не очікувала.
— Ну давай, відкривай швиденько! — захоплено сказала я.
Соломійка розв'язала стрічку і відкрила коробку.
— Аааааа!— радісно скрикнула дівчинка і почала стрибати. — Це ж всі серії «Winx»!
— Ага! — сказала я, посміхаючись. — А ще блокнот з «W.I.T.C.H».
— Я така рада!
— Тобі сподобалося?
— Дуже,— мовила Соломійка та обійняла мене. — Дякую тобі!
— Ой, швидко біжімо до школи, бо ще запізнимося, — сказала я і потягнула подружку за руку.
— Але ти ж сьогодні прийдеш до мене дивитися мультики? — спитала Соломійка.
— Звісно, прийду.
Ми сміючись побігли до школи і я була така щаслива, бо принесла Солі маленьку радість...»
Я отямилась, коли біля мене проїхав на високій швидкості автомобіль. Я стояла і дивилася на дерево, а по моїх щоках текли сльози. Якщо він думає, що я не страждаю, то дуже сильно помиляється. Кожен раз, коли я бачу щось, що пов'язувало нас з нею, то починаю плакати, а совість гризе мою душу. Я зібралася з духом і поспіхом витерла сльози. Тим, що втекла, я лише підтвердила свою винуватість. Не довго думаючи, я розвернулася і пішла назад в університет. Деякі хлопці та дівчата ще дивилися на фотографії, але я пройшла попри них і почала здирати всі фото зі стенда. Я скинула їх собі в сумку і повернулася до людей, які спостерігали за мною.
— Це все неправда! — голосно сказала я. — Дівчинка на цих фото — найкраща подруга мого дитинства. Так сталося, що страшна трагедія забрала її життя. Я хочу звернутися до кожного з проханням закрити цю тему. Я не винна і надіюся, що ви це зрозумієте. Якщо я почую, що хтось обговорює це, то неодмінно поскаржусь в деканат. І та людина, яка це все організувала, обов'язково пошкодує про цей вчинок.
Я оглянула поглядом всіх присутніх і пішла в аудиторію на заняття. Одну пару вже пропустила, тому на іншу мені зовсім не хотілося запізнюватися. Коли я зайшла в кабінет, то звісно всі оглянулися на мене, але я вже звикла не зважати на таке ставлення. Вільне місце було тільки біля Єви, тому довелося сісти саме там.
— Дано, що це таке було? — прямо спитала у мене дівчина.
— Вибач? — я насупилася і підняла одну брову. — Щось не пригадую, щоб я дозволяла тобі втручатися у моє життя.
— Я лише хочу стати твоєю подругою.
— Навіщо? — я здивовано подивилась на неї. — Подивись скільки тут дівчат! Чому саме я?
— Та тому що ми подібні!
— Не говори дурниць, — сказала я і відвернулась від неї.
— Ну от чому ти така? — роздратовано заговорила Єва. — Може, те, про що всі говорять правда? Може, ти дійсно вбивця?
— Якщо ти так думаєш, тоді чому хочеш дружити зі мною? — огризнулася я.
На щастя, прийшла викладачка і Єва відчептлася від мене. Як же вона мені набридла! Хоч як я не намагалася слухати лекцію, але нічого не виходило. В моїй голові постійно крутилися спогади. Та я так скоро збожеволію. Нарешті заняття закінчилися і я пішла додому. Мама, як завжди, розпитувала за навчання, а Кіра ввечері зайшла до мене, щоб поговорити. В загальному вона хотіла випитати про мою дружбу з Соломійкою, щоб зрозуміти навіщо Влад всім розповідає, що я вбивця. Я відразу ж вигнала її зі своєї кімнати, бо зовсім не мала бажання розповідати їй, а брехати тим більше не хотілося.
Коли вже нарешті я залишилася одна, то витягнула з сумки ті фотографії та почала їх розглядати. Як тільки вийшла з університету, то відразу хотіла викинути їх в найближчий сміттєвий бак, але моя совість мені не дозволила. Я дивилася на зображення двох усміхнених дівчаток, а на душі ставало все важче і важче. Чи зможу я колись змиритися з цим? Не знаю...
Цілий тиждень все було спокійно. Кожен день я приходила в університет зі страхом, бо думала, що мене чекає новий сюрприз. Але нічого не відбувалося і це ще більше лякало. Погода стала більш хмурною, тому довелося одягати джинси, майку та светр. Хоча мені завжди подобалась осінь, навіть тоді, коли падав дощ. Сьогодні я вирішила знову піти пішки. Хоч буде можливість подумати. Батько відвіз Кіру до школи і я цьому була дуже рада. Чомусь важко мені перебувати в її нав'язливій компанії. Я зайшла в аудиторію і сіла на своє звичне місце біля Єви. Якщо чесно, то я вже якось звикла до її присутності. Останнім часом вона навіть не дратує мене.
— Привіт! — привіталась дівчина та сіла поруч.
— Привіт! Як ти?
— Жахливо! Чесно, я нічого не встигаю! — дівчина почала витягувати свій зошит з сумочки.
— Невже в тебе так багато справ?
— Навчання, фотосесії, брат-придурок — це все моє життя!
— Чекай, в тебе є брат? — я здивовано подивилась на неї.
— Так, зведений.
— Ого.
— А ти думаєш я тут як з'явилася? В травні мама «ощасливила» мене новиною, що вона виходить заміж. Для того, щоб бути частіше зі мною і не забувати про свій обов'язок матері, вона вирішила, що мені варто навчатися саме тут. Ось так я і потрапила в це місто.
— Цікава історія.
— Угу, дуже. Особливо, коли коханий братик мене на дух не переносить.
— Так от чому ти казала, що самотня! — здогадалася я.
— Так, — дівчина кивнула, — все ж таки я тут нікого не знаю.
— До речі, що там з нашим проєктом?
— Нічого, — Єва знизала плечима.
— Треба буде якось зібратися і почати його робити.
— Ти ж казала, що ми поділимось.
— Ну, я передумала, — сказала я з усмішкою і помітила, що Єва теж усміхнулася.
Заняття пролетіли непомітно, а ще я зрозуміла, що Єва непогана дівчина. Може дарма я її ігнорувала? Коли я вже майже вийшла на вулицю, то помітила, що мені прийшло повідомлення.
«Приходь на двір за університетом біля стоянки. Треба поговорити.»
Повідомлення було надіслане з невідомого номеру, але я точно знала хто саме мені написав. Спочатку я думала не йти, але ж хіба я така слабка? Хіба не зможу протистояти йому? Зібравшись з силами, попрямувала на вказане місце. Я відразу ж його помітила. Він стояв спершись на свій автомобіль та дивно посміхався. Мені було страшно, але, здається, хлопець був сам.
— Що таке? — одразу ж спитала я і встала навпроти нього.
— Ти прийшла, — просто сказав Влад.
— А ти думав, що я злякаюся твоїх погроз? — впевнено сказала я і для кращого ефекту склала руки на грудях.
— Якщо чесно, то я вражений твоєю сміливістю.
— А чого мені боятися? — різко заговорила і сама здивувалася своїй впевненості.
— Невже ти справді думала, що я покликав тебе поговорити? — спитав Влад і нахабно усміхнувся.
— А для чого тоді?— спитала я і відчула, як здригнувся мій голос.
— Я чув, що ти говорила ніби той, хто зробив той стенд добряче пошкодує. Тож я чекаю твоєї відповіді.
— Ти хочеш, щоб я помстилася тобі за це? — я насупилась, бо справді не розуміла до чого він веде.
— Я хочу, щоб ти зіграла зі мною в одну гру.
— Що? Яку ще гру?
— Око за око. Зуб за зуб. Смерть...за смерть.
— Ти напевно з глузду вже заїхав, — сказала я і розвернулася, щоб піти.
— Не так швидко! — голосно крикнув Влад. Я повільно обернулася до нього. — Не знаю як тобі, але мені дуже подобається ця гра.
— Ну то і грайся собі в неї, але я брати участі в цьому не збираюся! — сердито сказала я.
— Ех, розчарувала ти мене. Ну гаразд я буду сам бавитись.
Він сказав цю останню фразу, а я відчула, що холод пройшовся моєю спиною. Це була ще одна погроза і мені справді стало страшно. Я оглянулася навкруги, але нікого не помітила. Напевно Влад побачив моє хвилювання, бо почав голосно сміятися. Я розвернулася, щоб побігти геть, але переді мною з'явилося двоє хлопців.
— Що ви... — не встигла я договорити, як вони вилили на мене два відра холодної води.
Я скрикнула від шоку та почала тремтіти. Коли нарешті оговталась, то побачила, що нікого вже не було, а Влад повільно від'їжджав на своїй машині. Холод пробрав мене до самісіньких кісток. Ще й цей клятий вітер! Я відчула, що мій одяг повністю промок, а в балетках хлюпотіла вода. Я швидко йшла стоянкою, стукаючи зубами.
— Дано! — почула дівочий голос. — Що з тобою сталося?
Єва підбігла до мене, а я не могла і слова вимовити. Мене всю трясло від холоду, а з очей текли сльози поразки. Вона обійняла мене і схвильовано оглянула з ніг до голови.
— Холодно, — прошепотіла я. — Дуже холодно.
— Поїхали до мене.
Єва відвела мене до своєї машини і я сіла на пасажирське сидіння.
— Зараз буде тепло, — сказала вона і включила обігрів.
Справді, через декілька хвилин стало тепліше. Ми їхали дуже знайомою мені дорогою. Я навіть здивувалася, що виявляється ми не дуже далеко живемо одна від одної. Та раптом вона зупинилася і я завмерла.
— Ти тут живеш?
— Так, — просто відповіла Єва.
Ми вийшли біля величезного будинку, який був одразу по сусідству з Владом.
— То це Артур — твій зведений брат?
— Так, на жаль, — засмучено сказала дівчина і запросила мене всередину.
Ми відразу ж пішли в її кімнату. Все зроблено в рожевому кольорі і його тонах. По середині стояло велике ліжко, а оздоблення було в золотих відтінках.
— Вау! — вражено сказала я. — Та в тебе тут кімната принцеси.
— Так, — Єва трохи скривилася. — Я коли верше її побачила, то подумала, що вони збираються поселити тут якусь десятирічну дитину, а не дорослу дівчину.
— Хіба це погано, що в тебе тут все так казково? — спитала я та усміхнулася.
— Мені вже сімнадцять. Я в таке не вірю.
— Всім нам інколи хочеться, щоб наше жахливе буденне життя перетворилося на казку.
— З щасливим кінцем? — Єва скептично подивилася на мене.
— Звісно, — сумно сказала я.
Дівчина дала мені свої сухі речі. Дуже добре, що в нас з нею виявився один розмір. Також я повністю висушила своє волосся феном і привела себе в порядок.
Я подякувала Єві, бо дуже раділа, що вона побачила мене на стоянці. Не хотілося б з'явитися перед мамою мокрою до нитки. Як би я це все пояснила? Навіть не знаю. Єва запропонувала відвести мене додому, але я відмовилася. Коли вийшла за ворота її будинку, то повернула голову в сторону сусідського дому. Може мені варто теж зіграти в цю гру? Я набралася рішучості та пішла до нього. Перший крок вже зроблено, а там — буде, що буде...