Читати книгу - "Нестерпно ненавиджу (кохаю), Ксана Рейлі"

Я від'їхала трохи далі від його будинку і зупинилися. Я сильно плакала, сперши голову на кермо і не могла ніяк зупинитися. Хіба таке може бути, що він повернувся? А як же тепер моє життя? Невже воно перетвориться в ще гірший кошмар? Коли мені стало трохи легше, то я подивилася на себе і, якщо чесно, то виглядала жахливо. Обдерті до крові коліна і руки, сукня брудна, а туш розмазана по всьому обличчі. Я розуміла, що додому не можу так з'явитися, бо зараз буде дуже багато запитань, тому витягнула з сумочки серветки та почала все чистити. Не можу сказати, що мені все вдалося, але вигляд був хоч трішки кращим. Я приїхала додому і хотіла якнайшвидше потрапити до себе в кімнату. Тільки-но я переступила поріг, як почула з кухні голос матері.
— Даночко, ти прийшла?
— Так, — відповіла я з коридору і захотіла швиденько побігти до своєї кімнати, щоб якось приховати це все.
— Ходи сюди. Розкажеш, як там перший день, — знову крикнула мати.
— Ага. Тільки переодягнусь.
Я забігла у свою кімнату і була рада, що ніхто мене не побачив. Швидко вдягнула довгі легінси та спортивну кофту. Коли я знімала свою сукню, то помітила вище ліктя слід від його пальців. Завтра там будуть синяки, тому прийдеться приховувати. Потім зав'язала волосся у хвіст і повністю змила макіяж з обличчя.
— Ти що переселилась в Антарктиду? — Спитала у мене Кіра, жуючи бутерброд.— Одягнулась наче на зиму.
— А може, мені холодно? Тобі яке до того діло? — Огризнулася я.
— Холодно? В таку жарюку?

І от чого вона мене постійно дістає. Здається, що це навпаки я маю її повчати, але ж ні. Кіра просто так ніколи не відстане.

— Дуже холодно, ясно! — Крикнула я
— Та що з тобою? Гарчиш чогось.
— Це не твоя справа, зрозуміла? Жуєш там, то і жуй далі.
— То я бачу в тебе день пройшов просто казково, — сказала сестра і посміхнулась.
— Кіро, ти можеш трохи закрити свого рота, — різко мовила я, коли накладала собі на тарілку гречку з куркою та овочами на пару.
— Дівчатка, ну чого ви сваритеся? — Сказала біля нас мама. — Їжте і спокійно говоріть.
— Вибач, мамо, — буркнула я та сіла за стіл.
Кіра нічого не сказала. Вона ніколи не вибачається. Це я завжди ідеальна донька, а вона наче послана нам з пекла. Ми деколи жартуємо, що в сім'ї є ангел і демон. Але сестрі самій подобається бути такою. Вона завжди каже, що вибачення — це прояв слабкості, тому ніколи не вибачається ні перед ким. Занадто принципова. От, яка вона.
— Ви чули, що Влад повернувся у місто? — Згодом заговорила Кіра.
— Влад? — Перепитала мама.
— Угу, брат тої дівчинки, що втопилася тоді.
— Ти можеш казати Соломійки, Солі, а не «тої дівчинки, що втопилася»? — Різко спитала я.
— А яка різниця? Ніби неправда те, що вона мертва, — просто сказала сестра, а я інколи дивуюся її черствості та безсердечності.
— Кірочко, не потрібно бути такою прямолінійною, — звернулась до неї мама.
— Так легше жити .
— Ой, можна подумати багато ти знаєш про життя! — сказала я примруживши очі.
— Ну так от, — проігнорувала мене сестра, — кажуть, що він переїхав сюди з матір'ю.
— Звідки ти це знаєш?— Спитала я.
— Лізка сказала. Вона ж живе через дві хати від них.
— І навіщо вони повернулися? — заговорила мама та нахмурилась.
— Не знаю, — Кіра знизала плечима.
Зате я дуже добре знаю, чого саме він хоче, чи може кого? Яка ж я була б щаслива, якби колись дізналася, що хлопець повернувся через мене, але не в цьому випадку. Зараз я б воліла не бачити його ще так років сто.
— І Катя теж є?
— Так. Лізка казала, що його батьки розлучилися. І Влад з мамою переїхав сюди. Ну а батько залишився там.
— Ох, звісно після такої трагедії їм було складно. Напевно не змогли змиритися зі смертю єдиної донечки.
Так от, яка ще одна причина його ненависті. Його батьки розлучилися, а він вважає мене винною ще й в цьому. Звісно я розумію, що та трагедія повністю зруйнувала їхнє мирне життя, але хіба я могла знати, що все станеться саме так. А його мама? Він приїхав з нею? Дивно, але я не бачила її сьогодні.
Я подякувала мамі за обід і пішла до себе в кімнату. Та спокійніше мені не стало. Пред осима завжди поставав страшний і ненависний погляд Влада.
Наступного дня мені довелося одягати джинси та сорочку на довгий рукав. Кіра подивилася на мене, як на божевільну, коли сиділа у своїй легенькій спідниці та футболці. Я відвезла її в школу, а сама поїхала в університет. Цього разу я встигла зайняти хороше місце на стоянці, бо приїхала набагато швидше. В аудиторії ще нікого не було, тому я сіла за парту і почала гортати стрічку Інстаграм. Переглядаючи різні фотографії я важко зітхнула. До чого ж нудно!
— О, ти сьогодні теж швидше, — сказала Єва і сіла біля мене.
— Угу, — з неохотою відповіла я.
— Взагалі-то, нам треба вирішити, що робити з тим проєктом.
— А що з ним? Поділимось. Половину ти зробиш, половину я.
— Мені здається краще робити разом, бо і в тебе і в мене можуть бути помилки, а як ми потім з цим всім розберемось? — Єва невдоволено подивилася на мене.
— Добре, — я трохи відвернулась.
От не подобається вона мені ніяк. Не знаю чому, але не притягує вона до себе. Чи то через свою надто ідеальну зовнішність , чи через таку поважність. Але характер в неї напевно дуже складний.
— Що? Не тішить тебе перспектива спілкування зі мною?— Спитала згодом дівчина.
— Як це ти здогадалася?— Зі сарказмом сказала я та закотила очі.
— Знаєш, я хоча б намагаюся налагодити стосунки з тобою.
— А для чого мені з тобою спілкуватися? — Я подивилася в її блакитні очі. — Проєкт можу і сама зробити.
— Он як? — Спитала вона. — В тебе хоча б друзі колись були?
Мені не хотілося, щоб ці слова мене зачепили, але вони вдарили в саму душу. Чи були у мене друзі? Ні. Після Соломійки не було нікого. Звісно, я дружила ще з Аліною і вважала її близькою подругою, але це все одно було не так по-справжньому.
— Були, — сказала я. - Точніше була одна подруга.
— І де вона зараз? Знайшла собі кращу подругу, ніж ти? — Єва лукаво посміхнулася.
— Померла. Вона померла, відповіла я та помітила, як змінився вираз обличчя дівчини.
До кінця пари ніхто з нас не говорив. Заняття було навіть дуже цікавим і я з величезним задоволенням слухала матеріал аж вісімдесят хвилин. Після коротких шкільних уроків трохи важко сприймаються пари в університеті, але мені справді подобається. Після того, як викладач попрощався з нами, я швидко зібрала речі та пішла в іншу аудиторію. Не хотілося мені дивитися на цю противну Єву. Та не довго мені довелося радіти. В коридорі мене хтось боляче схопив за те саме болюче місце на руці та потягнув куди.
— Ей, — я намагалася вирватись.— Відпусти мене!
Та раптом я опинилася притиснутою в якомусь темному кутку в кінці коридору, де ніхто не ходить. Я важко вдарилась об стіну і тихенько застогнала від болю. 
Піднявши голову, зустрілася поглядом із знайомими блакитними очима.
— Влад? —  Перепитала я. — Що ти тут робиш?
— А ти як думаєш? Вчуся, — сказав хлопець і ще сильніше стиснув мою руку.
— Від-д-дпусти, — зі сльозами мовила я. —  Мені боляче.
— Тобі боляче? —  Спитав він і трохи полегшив хватку. — А мені як, по-твоєму?
— Що ти хочеш?
— Справедливості, — просто відповів він.
— Що ти маєш на увазі? Я ж...
— Ти що? Нічого не робила, правда? Не збрехала, правда? Не винна, правда? — Насміхаючись говорив Влад.
— Я не хотіла, чесно.
— Не хотіла? Ти зараз серйозно? — Він почав сміятися.
— Та я була дитиною! Я не розуміла, що роблю, — рикнула я.
— Невже ти була настільки тупа? Чи ти дійсно не розуміла, коли оббріхувала мене, —  він теж почав кричати. — Навіщо ти це зробила?
— Я...— я не могла нічого сказати, тому що сльози безперестанку текли по моїх щоках.
— Навіщо? — Знову крикнув Влад і вдарив кулаком біля моєї голови.
Я сіпнулась від страху і подивилася в його очі, в яких було стільки болю.
— Бо я кохала тебе, ясно?— мовила я та впала на підлогу, спершись спиною до стіни.
— Ти що? —  Влад здивовано подивився на мене.
— Кохала тебе, — тихо прошепотіла я крізь сльози.
— Ти думаєш, що я пробачу тобі, якщо ти зізнаєшся мені в коханні? Я хочу, щоб ти страждала, — сказав Влад і нахилився до мене.— Хочу, щоб твоє життя перетворилося в справжнісіньке пекло, а кошмари поселилися у твоїй голові.
— Влад...— почала говорити я, але він уже пішов геть.
Я просиділа, плачучи на підлозі, ще цілу пару. Потім зайшла у вбиральню і привела себе в порядок. Остання пара була для мене надто важкою, бо постійно в моїй голові прокручувався момент з Владом в коридорі. Невже він так сильно мене ненавидить? Він хоче, щоб я теж померла? Нарешті заняття закінчилося і я побігла на вулицю.
— Дано, — я помітила, як мене покликала Єва. — Дано, почекай!
— Чого тобі? — Спитала я у неї.
— Вибач мені,— вона трохи опустила голову. — Я не знала.
— Нічого, — просто сказала я та пішла до своєї машини.
— Ну от чому ти така? — Вона підбігла до мене. — Чому ти не хочеш стати мені подругою?
— А навіщо тобі, щоб я ставала твоєю подругою?
— Може тому, що у мене тут взагалі нікого нема?— Вона подивилася на мене очима повними надії.
— А я тут до чого? — сказала я і сіла за кермо.
Кожен день я приходила на пари та боялася, що Влад щось зробить, але він не поспішав. Напевно хотів мене просто налякати. Ну звісно. А я наче дурепа боялася, що він захоче мене вбити.
Вже два тижні нічого не відбувається. Мої подряпини та синяки повністю зажили, тому я вдягнула сьогодні спідницю і блузку. На вулиці було дуже тепленько, тому з самого ранку в мене був хороший настрій. Навіть Кіра здивувалася.
— Сьогодні я йду пішки, — сказала я до неї.
— Що? 
— Що чула.
— А я? — Вона здивовано витріщалася на мене.
— Послухай, мені набридло тебе возити кожного ранку.
— Але ж моя школа і твій університет в одній стороні, — Кіра ображено подивилася на мене.
— Так, тому ти сьогодні теж ідеш пішки.
— Уф, — сестра невдоволено фиркнула.
Я швидко йшла та ловила промінчики сонячного тепла. Ох, як же я люблю таку золоту осінь. Коли все вже потроху жовтіє, а сонечко світить та огортає своїм теплом.
— Куди ти так женеш? — догнала мене сестра.
— А ти чому йдеш за мною? — Обурено сказала я до неї.
— Бо я не хочу сама йти.
— А де твої подружки?
— Їх батьки на машині підвозять.
— Ясно.
— Дано, — звернулася через деякий час Кіра.- А цей Влад, ти його бачила?
— Так, а що таке?
— Просто Ліза розповідала, що тоді в перший день навчання бачила твою машину біля його будинку.
— Я була тоді там, — сказала я і закотила очі.
— Дано, він тобі щось зробив? — Серйозно спитала сестра.
— Кірочко, нічого він мені не зробив. І з якого це взагалі дива він мав мене чіпати?
— Просто... — Вона трохи дивно подивилася.
— Що, Кіро? —  Роздратовано спитала я.
— Він всім розказує, що ти винна в смерті Солі та набрехала на нього.
— Що? — Скрикнула я та округлила очі від здивування.  — Кому він це розказує?
— Своїм друзям, а ті іншим. Отак всі й дізналися.
— В нього хіба є друзі? — Спитала я скоріше в себе.
— Ну Артур і брат Лізки, Ігор.
— Ясно, — трохи сердито сказала я.
— Дано, я тебе спитаю, але ти не ображайся. Те, що він говорить — це правда?
— Кіро, як ти могла в таке повірити? — Я ображено подивилася на неї. — Хіба ти не знаєш мене?
— Знаю, але...— Вона засоромлено відвела погляд. — Вибач.
— Добре.
— Але ж диму без вогню не буває, — продовжувала Кіра.
— Значить так!—  крикнула я на неї. — Відстань від мене, добре?
— Та я ж просто сказала, чого ти завелась?
— Не чіпай мене! Я йду сама.
Два рази повторювати їй не довелося, тому я якнайшвидше йшла до університету. Тепер мені ще й сестрі довелося брехати. Невже тепер всі будуть говорити, що я винна в тій трагедії, але ж хіба йому повірять?
Та мій хороший настрій був недовго. Я зайшла в університет і помітила, що люди скупчилися біля якогось стенду. Коли вони побачили мене, то відійшли й почали відкрито перешіптуватись. Я підійшла та помітила наклеєні фотографії. На них була зображена я ще дитиною і Соломійка. Всюди ми були двоє. Але на кожній з них моє обличчя обведене червоним маркером і написано великими буквами "вбивця". Я розгублено подивилася на це все та  почала крок за кроком відступати. Сльози навернулися на мої очі і я різко розвернулася, щоб вибігти геть. Але мені це не вдалося, бо я відчула, як набігала на когось і опинилася в чиїхось міцних руках. Коли я підняла голову, то подивилася в такі знайомі та злі блакитні очі ...