Читати книгу - "Нестерпно ненавиджу (кохаю), Ксана Рейлі"

Я подивилася на цю Єву і невдоволено фиркнула. Це була та сама модель, що зайняла моє місце на стоянці.
— Ну чого ж ви стоїте? Проходьте.
— Вибачте, — пробубніла я і сіла біля неї.
Викладач пояснював нам про проєкт, який ми повинні здати до кінця семестру. Нам він дав зробити планування сучасних споруд. Звісно, ми з Євою були не згодні з таким розподілом завдань. Невже можна порівнювати епоху якогось Ренесансу з сучасним стилем? Якщо комусь потрібно буде зробити тільки планування церкви чи костелу, то нам з Євою ще й готелів, торгових центрів, аеропортів та хмарочосів. Заняття нарешті закінчилось і викладач вийшов з аудиторії.
— Ну це ж несправедливо! — сказала біля мене Єва. — І чого це в нас найскладніше завдання?
— Напевно, через те, що ми запізнилися! — гаркнула я.
— Або може тому, що ти дуже сильно показуєш своє невдоволення, — різко мовила дівчина.
— Ти взагалі хто така? — сердито сказала я і піднялася зі стільця. — Мало того, що моє місце на стоянці забрала, так ще й говориш на мене!
— Ой, дуже ти мені потрібна, — так само сердито відповіла Єва і теж встала. — І, до речі, навіть якби я не зайняла те місце на стоянці, ти б все одно запізнилася.
— І чому це я тебе ще цілий семестр терпіти маю?
— Ай, справді! — сказала дівчина і гірко посміхнулася. — Кому ж я тут потрібна? Приїхала на чужу голову та ще й тут спокою нема.

Єва різко вийшла з аудиторії та пішла кудись. Я зібрала свої речі й попрямувала на наступне заняття. Після важкого першого дня я поверталася додому зовсім без настрою. От і маєш архітектурний університет! В перший же день задали стільки домашнього завдання. Щоб хоч якось покращити свій настрій я включила музику в машині та почала підспівувати. По дорозі купила собі смузі й нарешті поїхала додому. Коли я проїжджала попри дім Соломійки, то помітила у дворі якусь машину. Дивно. Там же ж ніхто не живе. А може вони продали комусь цей дім? Не знаю чому, але я вийшла з машини та зупинилася біля їхнього будинку. Що я роблю? Після похорону жодного разу не заходила в цей двір. Я підійшла трохи ближче і відчинила ворота. Зайшовши у двір, помітила, що в будинку відчинене вікно та й машина дуже дорога. Нічого ж не станеться, якщо я просто спитаю хто тут поселився? Я піднялася по сходах до дверей і подзвонила у дзвінок. Знайомий звук увірвався в мою пам'ять і я згадала, як часто приходила до Солі гратися. Двері ніхто не відчиняв, тому вже розвернулася, щоб піти, але раптом я почула різкий звук і швидко обернулась. На порозі стояв молодий хлопець. Він був красивим, навіть дуже. Я оглянула йоги з ніг до голови і коли зупинилася на обличчі, то аж відкрила рот від здивування. Це не може бути він! Але ж ті самі блакитні очі та посмішка така знайома, але така зла.
— Ну привіт, Бодька, — сказав хлопець з ненавистю.

Це точно Влад. Тільки він так називав мене. Я відчула, що на очі почали навертатись сльози. Невже він справді повернувся?

— Влад? — перепитала я і зробила крок назад.
— Ти навіть не уявляєш, як довго я чекав цього моменту, — з болючою посмішкою сказав він та зробив крок вперед.
— Якого моменту? — налякано спитала я і зробила ще один крок назад.
— Щоб помститися вбивці моєї сестри.
— Я не... — я зробила ще один крок і впала зі сходів. - Ай!
— Що? Боляче? — почав кричати хлопець, нависаючи наді мною. — А ти знаєш як мені було? Коли мати винить у смерті сестри, а батько ненавидить. Знаєш?
— Вибач.. — зі сльозами на очах я навіть не могла вимовити й слова.
— Вибачити? Тобі? — спитав Влад і почав голосно сміятися. Страшно, боляче. —Та я ненавиджу тебе! І повір мені, тепер твоє життя перетвориться на пекло.

Влад боляче схопив мене за лікоть і потягнув геть зі свого двору. Коли він вивів мене за ворота, то сильно штурхнув, що я знову впала. Того разу на дорогу і відчула, як гострий щебінь врізався в мою шкіру на ногах і руках. Влад повернувся додому, а я, ридаючи, піднялась та сіла у машину. Що тепер буде? Невже він вб'є мене?