Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Гаруспекс міг одразу повернутися до Нью-Йорка на вершковому шкіряному сидінні чорного лімузина або залишитися на святкування та обрати собі когось із охочих старшокурсників — дівчат, хлопців чи й тих, і тих. Їй розповідали, що «задовольнити» Гаруспекса вважали за честь, і Алекс припускала: для кожного, хто добряче закинувся або хильнув, це скидалося на правду, але, безперечно, звучало так, наче тебе кладуть під чоловіка, який оплатив рахунки.

Рудоволоса — виявилося, її звуть Міранда, «яку „Бурі“ Шекспіра», — допомогла Алекс прибрати блювотиння. Вона була непідробно мила, і дівчина мало не відчула докорів сумління через те, що забула її ім’я.

Реєса вивезли з будинку на ліжку-каталці, загорнутим в окозамилювальний Серпанок, завдяки чому той скидався на купку аудіо- й відеоапаратури під захисною поліетиленовою плівкою. Це була найризикованіша частина нічних зусиль, адже йшлося про безпеку товариства. «Череп і кістки» насправді не мали особливого хисту до чогось, окрім віщувань, а члени «Рукопису», звичайно, не мали жодного бажання ділитися своїми чарами з іншим товариством. Чарівний Реєсів Серпанок тремтів на кожній ямі, ліжко-каталка розпливалося і знову чіткішало, попискування й пікання медичного обладнання та вентилятора не стихало. Якщо хтось зупиниться, щоб уважніше подивитися на те, що котилося коридором, у Кістяників почнуться справжні неприємності, однак Алекс сумнівалася, що може статися щось, від чого їм не вдасться відкупитися.

Вона перевірить Реєса, коли він повернеться до палати, і ще раз за тиждень, аби переконатися, що він одужує без ускладнень. Раніше після віщувань траплялися нещасні випадки, однак після заснування Лети 1898 року для нагляду за товариствами таке сталося тільки одного разу. Кілька Кістяників випадково вбили волоцюгу під час поспіхом запланованого невідкладного ворожіння після Біржового краху 1929 року[9]. У наступні чотири роки віщування були заборонені, а «Кістки» покарали, позбавивши їх велетенської гробниці з червоного каменю на Гай-стріт.

— Саме для цього ми існуємо, — сказав Дарлінґтон, коли Алекс гортала сторінки з переліком імен кожної victima і датами пророцтв в архівах Лети. — Ми вівчарі, Стерн.

Однак він зіщулився, коли Алекс показала приписку на берегах книжки «Лета: Спадщина».

— БЖМБ?

— Більше жодного мертвого бомжа, — пояснив він, зітхаючи.

Ось така благородна місія Дому Лети. А втім, сьогодні Алекс не відчувала жодної винятковості, позаяк мало не покинула Майкла Реєса, намагаючись урятувати власну дупу.

Вона вислухала цілу низку жартів про виблювану вечерю з курки гриль і «Твіззлерс»[10] та залишилася в операційній, аби пересвідчитись, що решта Кістяників дотримується належних, як вона сподівалася, процедур під час саноброблення приміщення.

Вона пообіцяла собі, що повернеться пізніше й покропить театр кістяним пилом. Нагадування про смерть були найкращим способом тримати Сірих під контролем. Дівчина подумала про роззявлені роти привидів, про те жахливе комашине гудіння. Щось намагалося прорватися до намальованого крейдою кола. Принаймні складалося таке враження.

Сірі — привиди — були безпечні. Здебільшого. Їм доводилося докласти чималих зусиль, щоб прибрати хоч якоїсь форми у світі смертних. А щоб пройти останній Серпанок? Щоб стати матеріальними, відчутними на дотик? Здатними завдати збитків? Це вважали неможливим. Але вони могли б. Алекс знала, що могли б.

Утім, у цьому операційному театрі віщували вже сотні разів, і вона ніколи не чула, щоб хтось із Сірих прибрав матеріальної форми чи втрутився. Чому ж їхня поведінка так змінилася сьогодні ввечері?

Якщо вона змінилася.

Найбільшим подарунком, який Лета зробила Алекс, була не повна стипендія в Єлі, не новий старт, який, наче хімічний опік, безслідно стер її минуле. Це було знання, упевненість, що речі, які вона бачила, — справжні й завжди такі були. Однак дівчина занадто довго прожила, ставлячи собі запитання, чи не божевільна вона, щоб припинити робити це зараз. Дарлінґтон повірив би їй. Він завжди вірив. От тільки Дарлінґтона більше не було.

«Це не назавжди», — нагадала вона собі. За тиждень зійде місяць-молодик, і його повернуть додому.

Алекс торкнулася пальцями потрісканих балок, уже розмірковуючи, як описати перебіг віщувань для архівів Дому Лети. Декан Сендоу особисто переглядав усі записи, а їй не надто кортіло привертати його увагу до чогось екстраординарного. До того ж, якщо не зважати на безпомічного чоловіка, якому поперескладали кишки, насправді нічого поганого не сталося.

Коли Алекс вийшла з проходу до коридору, Тріпп Гельмут налякано випростався.

— Майже закінчили?

Алекс кивнула й глибоко вдихнула відносно свіже повітря, помираючи від бажання вийти на вулицю.

— Досить огидно, еге ж? — вишкірившись, поцікавився Тріпп. — Якщо хочеш, можу відсипати тобі трохи чайових, як закінчиться розшифровування. Відпочинеш від студентських позичок.

— Що ти, в біса, знаєш про студентські позички?

Слова вихопилися, перш ніж вона змогла їх стримати. Дарлінґтон не схвалив би такого. Алекс мала залишатися ввічливою, відчуженою, дипломатичною. До того ж вона лицемірила. Лета забезпечила їй можливість здобути диплом без хмари боргів, що накриватиме її звідусіль... якщо взагалі вдасться витримати чотири роки іспитів, статей і схожих на цю ночей.

Тріпп звів руки на знак капітуляції й силувано засміявся.

— Гей, просто намагаюся підзаробити.

Він був членом команди з парусного спорту, Кістяник у третьому поколінні, джентльмен і науковець; чистокровний золотистий ретривер, млявий, блискучий і дорогий. Він був розкуйовджений і рожевий, як здорове немовля, мав солом’яне волосся, шкіра зберігала засмагу з тих островів, на яких він провів зимові канікули. Він незмінно ставився до всього з невимушеністю людини, у якої все завжди було і буде нормально, хлопчика з тисячею других шансів.

— Усе гаразд? — нетерпляче поцікавився він.

— Усе гаразд, — озвалася Алекс, хай навіть у неї все було анітрохи не гаразд. Вона досі відчувала вібрацію того дзиґотливого стогону, що наповнював легені й калатав у голові. — Просто всередині душно.

— Серйозно? — перепитав Тріпп, ладний потоваришувати. — Можливо, не так уже й погано простояти всю ніч тут.

Звучало це непереконливо.

— Що з рукою?

Алекс побачила шматочок бинта з-під Тріппової вітрівки.

Той підсмикнув рукав, відкриваючи латку масного целофану, приклеєного до внутрішньої частини передпліччя.

— Дехто з нас сьогодні зробив татуювання.

Алекс подивилася уважніше: пихатий бульдог проривався крізь велику синю літеру «Y». Еквівалент «Найкращі подружки навік!» для братанів.

— Мило, — збрехала вона.

— Маєш якісь татухи?

Його заспані очі обмацали її, намагаючись зірвати шари зимового одягу, точнісінько так, як невдахи, що тусувалися навколо «Ґраунд-Зіро»[11], торкаючись пальцями її ключиці,