Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

Тому-то серед нас новітні ті ногаї Ходили, сіючи розпусту між уми,  Лякаючи народ страшніше від чуми! І хоч поспільство їм не раз і дорікало, Та все-таки взірець і приклад їхній брало В ідеях, виразах і в убраннях дівчат… Перед неволею — свавольний маскарад! Ото пригадую — хоч був іще малим я — Один такий дивак у нас прославив ім’я: Підчашич молодий прибув з чужих земель, У фраку модному — достоту журавель! За ним же й бігали, як ті пташки за кобцем,[18] І плазувало все перед нікчемним хлопцем. Всі заздрили домам, куди він заїжджав І де спинялася, на сміх курей та гав, Його фарбована, чудацька дурундулька, Що по-французькому зоветься каріулька. Лакеїв не було: іззаду пара псів. Спереду німчура худий, як смерть сидів; Він довгі ноги мав, немов тички до хмелю, Перуку тріпану, подібну до куделі, Ще й срібні гудзики та срібні гаплики. Старі аж пирскали тихенько з-під руки, А простий люд казав при сміху та при лайці, Що то венецький чорт в німецькій тарадайці. Того Підчашича хоч довго малювать, Та з мавпою його найкраще порівнять! Перука — як ковтун, обсипаний мукою (За «золоте руно» він мав її з пихою), І чудернацький стрій, що сором брав і сміх, — Та чудернацьким хто його назвати б міг? Де ж пак: сказали б тут, що ти культурі ворог, Не віриш у прогрес, борониш тлін і порох! «Реформи треба нам! — Підчашич аж кричав. — Цивілізації, загальнолюдських прав!» Він істину нову привіз із-за кордону, Що люди рівні всі, хоч чули ми й з амвону Ту саму істину від наших же ксьондзів… Та він здійснити, бач, її в житті хотів, — І в нас не вірили нікому і нічому, Коли того нема в часописі чужому. Та — рівність рівністю! — він звав себе маркіз: З Парижа титул цей, як і собак, привіз, — А там носилися з маркізами, як дурні, Французи, мудреці, як той казав, культурні. Минув якийсь там рік, з'явився лад новий, І титул «демократ» привозить він як стій. Знов мода міниться, і в час Наполеона Підчашич прибува із титулом барона. Коли б іще пожив, то, може, в інший час Знов з іншим титулом пишався б серед нас, Бо у Парижі тім щорік нова відміна,  А ми мавпуємо, як старшого дитина! Але ж тепер, кажу, — Всевишньому хвала! —  Коли хто за кордон молодших одсила, То не для того вже, щоб кпини слухать, марні І вчитись розуму в газетках та в кав’ярні. Тепер Наполеон, великий патріот, Там часу не дає для дурноверхих мод. Там зброя гостриться — воскресла наша слава, — А вже де слава є, то буде і держава! От тільки сумно нам чекати, виглядать І дні без подвигів, без діла марнувать. Вони далеко ще… Так рідко чуть новини… — Промовець глянув тут на ксьондз а-бернардина[19] . — Панотче! Чуть мені недавно довелось, Що із-за Німану отримали ви щось?» «Нічого, аніні! — ксьондз Робак на те слово (Похмуро слухав він необережну мову). — Що там політика? Як лист я і дістав З Варшави там, чи що, то бернардинських справ Воно стосується. Пощо це при вечері? Там справи божеські, а не земні химери!» І скоса глянув ксьондз туди, де новий гість В розмови не встрява, а смачно п’є та їсть, — Російський капітан, старий Нікіта Риков, Що близько мав постій. (Суддя його закликав Задля звичайності). Прещирий чоловік, Поміж поляками давно він жити звик, Водити хліб та сіль. Отож слова останні Вояку вивели з приємного мовчання.  І мовив так старий, бувалий капітан: «Усе цікавиться наш Підкоморій-пан, Що там з Варшавою, а що там з Бонапартом. Ойчизна! Знаю я: це сказано не жартом! Панове, я не шпиг. По-польськи говорю, Коли не б’ємося, то з вами п’ю й курю. Ойчизна! Хто її не любить, не кохає! Сьогодні нам бенкет, а завтра що чекає? Було з французами гуляємо й п’ємо… І