Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Жинь відчайдушно прагнула більшого контролю над полум’ям. Або ж бодай якогось контролю. Але Фенікс був абсолютно неконтрольованим.

Фенікс хотів бурхливого полум’я, яке поглинуло б усе нав­коло.

І коли Жинь прикликала бога, то вже не могла відрізнити власних бажань від Феніксових. А його і її бажаннями керувала смертельна жага, що вимагала згодувати полум’ю якомога більше.

Жинь намагалася думати про щось інше, окрім гніву й помсти. Але коли глянула на Імператрицю, то побачила лише полум’я.

Дадзі підвела очі. Її погляд перетнувся з поглядом Жинь. Вона підняла руку й помахала.

Жинь завмерла. Вона не могла відвести очей. Очі Дадзі стали вікнами, стали спогадами, стали димом, вогнем, трупами й кістками, і Жинь відчула, що падає, падає в чорний океан, де бачила лише, як Алтань, немов живий сигнальний вогонь, спалахує на хвилерізі.

Вуста Дадзі викривилися в жорстокій посмішці.

А потім за спиною без попередження вистрілили феєрверки — хлоп-хлоп-хлоп, — і серце Жинь мало не вирвалося з грудей.

Вона пронизливо закричала, затиснула вуха долонями й затремтіла.

— Це феєрверки! — сикнув Унеґень. Він відтягнув її зап’ястки від голови. — Лише феєрверки.

Але це не мало значення: вона знала, що то феєрверки, але це була раціональна думка, а раціональні думки вже не мали значення, бо коли вона заплющувала очі, то з кожним пострілом бачила під повіками вибухи, понівечені кінцівки, заплаканих дітей…

Вона бачила чоловіка, який висів, учепившись за підлогу будівлі, що розпадалася на частини, і намагався втриматися спітнілими пальцями за схилені дошки й не впасти на охоплені полум’ям гострі уламки внизу. Бачила людей, пришпилених до стін, припорошених шаром білої пудри. Жинь могло б здатися, що то статуї, якби не темна кривава тінь, що окреслювала їх зусібіч.

Надто багато людей. Жинь опинилася в пастці з надто великою кількістю людей. Вона впала навколішки, затуливши обличчя руками. Востаннє вона була в такому натовпі, коли люди тікали від жаху в середмісті Кхурдалайна… Вона роззиралася навколо, шукаючи шляхів відступу, й не знаходила їх, бачила лише безкінечні стіни з тіл, які щільно стояли поруч.

Забагато. Забагато видовищ, інформації. Її розум замкнувся на собі. З плечей вирвалися спалахи й іскри полум’я, а потім здійнялися в повітря над нею, від чого Жинь затремтіла ще дужче.

І там досі було так багато людей, вони збилися докупи, велелюдна маса простягнених рук, безіменна й безлика єдність, яка хотіла розірвати її на шматки…

«Тисячі, сотні тисяч… А ти стерла їх з лиця землі, спалила просто в ліжках…»

— Жинь, припини! — закричав Унеґень.

Але це вже не мало значення. У натовпі навколо неї утворилася велика прогалина. Матері відтягували дітей. Колишні солдати тицяли в неї пальцями й кричали.

Жинь опустила погляд. Дим курився з усього її тіла.

Паланкін Дадзі зник. Жодних сумнівів, її забрали в безпечне місце. Присутність Жинь була яскравим сигналом тривоги. Крізь натовп до них проштовхувалася шеренга імперської варти з піднятими щитами й націленими на Жинь списами.

— От чорт, — промовив Унеґень.

Похитнувшись, Жинь відступила, виставивши перед собою долоні так, немовби вони належали незнайомці. Немовби це з чужих пальців виривалося полум’я. Хтось інший мав притягти Фенікса в цей світ.

«Спали їх».

Усередині Жинь пульсував вогонь. Навіть із заплющеними очима вона відчувала, як у тілі натягуються вени. Від спалахів болю в потилиці під повіками все ніби спалахувало й миттю гасло.

«Убий їх».

Капітан варти вигукнув наказ. Міліція атакувала її. Тоді ввімкнулись захисні інстинкти й вона повністю втратила самоконтроль. Жинь почула оглушливу тишу в голові, а потім високий, пронизливий шум, переможне курликання бога, який знав, що переміг.

Коли вона нарешті глянула на Унеґеня, то бачила не людину, а понівечений труп — білий кістяк проблискував крізь плоть, що осипалася додолу. Жинь бачила, як він за лічені секунди розсипається на порох, і її вразило, який чистий той порох, який прекрасний порівняно з сумішшю кісток і плоті, з яких Унеґень складався дотепер…

— Припини!

Жинь почула не крик, а скиглення й благання. На якусь мить крізь попіл проступили риси обличчя Унеґеня.

Вона його вбивала. Знала, що вбиває його, і не могла зупи­нитися.

Вона не могла навіть поворухнути власною кінцівкою. Стояла нерухомо, а полум’я виривалося, втримуючи її на місці, немовби ув’язнену в камені.

«Спали його» — сказав Фенікс.

— Ні, припини…

«Ти ж цього хочеш».

Вона не хотіла. А він не припиняв. Чого б то дар Фенікса містив бодай натяк на контроль? Його апетит посилювався, полум’я поглинало й хотіло поглинути ще. Май’жиннень Теардза застерігала її, але Жинь не послухалась — і тепер Унеґень помре…

Щось важке затиснуло Жинь рота. Вона відчула смак лаундануму. Густий, солодкий і докучливий. Паніка й полегшення боролися в її голові, вона кашляла й відбивалася, але Чаґхань дужче притиснув до її обличчя просякнуту ганчірку. Їй поважчало в грудях.

Земля попливла з-під ніг. Жинь здавлено закричала.

— Дихай, — наказав Чаґхань. — Заткнися. Просто дихай.

Жинь знову закашлялася від нудотного і знайомого запаху — Енькі багато разів готував це для неї. Жинь вирішила не боротися, придушила природні інстинкти — вона сама наказала їм це зробити, так і мало статися.

Але від того було аж ніяк не легше.

У неї підігнулися ноги. Плечі осунулися. І вона зомліла, завалившись на Чаґханя.

Він підтягнув її вгору, закинув її руку собі на плече й допоміг піднятися сходами. На їхньому шляху курився дим. Жар не шкодив Жинь, але вона бачила, як у Чаґханя скрутилося волосся, обвуглившись на кінцях.

— Чорт, — ледь чутно лайнувся Чаґхань.

— Де Унеґень? — пробурмотіла Жинь.

— З ним усе гаразд, з ним усе буде гаразд…

Жинь хотіла наполягти на тому, щоб побачити його, але язик став заважким для говоріння. Ноги підкосилися повністю, але вона не відчула, що впала. У крові було заспокійливе, а світ здавався світлим і просторим, немов у казці. Жинь почула чийсь крик. А потім відчула, як хтось підняв її й поклав на палубу сампана.

Вона спромоглася востаннє озирнутися через плече.

На горизонті все портове місто палало, мов факел, ліхтарі запалили на всіх палубах, в осяяне повітря здіймалися димові сигнали й чулося бамкання дзвонів.

Це попередження бачили всі імперські солдати.

Жинь вивчала стандартні коди Міліції. Вона знала, що означають ці сигнали. Оголошено полювання за головами зрадників трону.

— Мої вітання, — промовив Чаґхань. — Тепер через тебе в нас на хвості вся Міліція.

— Що ми будемо… — язик важко перекочувався в її роті. Вона втратила здатність вимовляти слова.

Чаґхань поклав їй руку на плече і стиснув.

— Заляжемо на дно.

Жинь безсоромно розвалилася під сидіннями. А потім широко розплющила очі й побачила дерев’яний корпус човна за декілька сантиметрів від свого носа, так близько, що могла порахувати волокна. Лінії на деревині закручувалися в чорнильні зображення. Жинь схилилася до них. Раптом чорнило забарвилося й перетворилося на слова, написані червоним, чорним і помаранчевим.

Прірва розверзлася. Це могло статися лише в такі миті, коли Жинь під дією дурману й зовсім не контролює себе, щоб триматися подалі від того єдиного, про що не дозволяла собі думати.

Вона летіла над лукоподібним островом, спостерігала за виверженням полум’яної гори, за потоками розпеченої лави, що струменіли з вершини, стікаючи до міст біля підніжжя.