Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

І поки вона пам’ятала це з відстороненого, пташиного кругозору, то не відчувала за собою провини. Відчувала радше таку собі допитливість, немовби підпалила мурашник, немовби при­шпилила жука вістрям ножа.

Немає провини в убивстві комах, це лише мила дитяча допитливість, аби побачити, як вони корчаться в передсмертній агонії.

Це був не спогад і не видіння, а ілюзія, яку вона створила для себе, ілюзія, до якої вона поверталася щоразу, коли втрачала контроль і їй давали заспокійливе.

Вона хотіла це бачити, відчувала потребу танцювати на межі цього несправжнього спогаду, походжати між божественною холодною байдужістю вбивці і жахливим відчуттям провини за скоєне. Вона гралася зі своєю провиною так, як діти простягають долоньки до полум’я свічки, щоб відчути гострий доторк болю.

Це було ментальне самокатування — так люди впиваються нігтями у відкриту рану. Звісно ж, Жинь знала відповідь, просто не могла визнати перед кимось, що тієї миті, коли вона потопила острів, тієї миті, коли стала вбивцею, вона цього хотіла.

— З нею все гаразд? — почувся голос Жамси. — Чому вона сміється?

Голос Чаґханя:

— З нею все буде гаразд.

Так, хотілося закричати Жинь, так, з нею все гаразд, вона лише снить, лише застрягла між двома світами, лише милується ілюзіями того, що накоїла. Вона перекотилася по підлозі сампана й захихотіла, сміх перетворився на гучні, надривисті схлипи, а потім вона плакала, аж доки забулася неспокійним сном.

Роздiл 3

— Прокидайся.

Хтось ущипнув Жинь за руку. Вона випросталася. Правою рукою потяглася до паска, якого на ній не було, щоб схопити ножа, який тепер лежав у іншій кімнаті, а лівою наосліп ударила кудись убік…

— Чорт! — скрикнув Чаґхань.

Жинь із зусиллями зосередила погляд на його обличчі. Він відступив, виставивши вперед руки, показуючи, що не тримає зброї, лише ганчірку.

Жинь нестямно пройшлася пальцями по шиї та зап’ястках. Вона знала, що не зв’язана, але все одно мусила перевірити.

Чаґхань із жалем розтер щоку, на якій стрімко наливався синець.

Жинь не вибачилася за те, що вдарила. Він знав, що таке може статися. Усі вони знали. Вони знали: не можна торкатися до неї без дозволу. І підходити ззаду. І робити різкі рухи, видавати різкі звуки біля неї, якщо не хочуть перетворитися на обвуглену головешку, що прямує на дно бухти Омонод.

— Я довго була не при тямі? — Жинь прикрила рота долонею.

Здавалося, в роті щось здохло, а язик був такий сухий, немовби вона декілька годин лизала дошку.

— Декілька днів, — сказав Чаґхань. — Підвестися з ліжка — це вже непогано.

— Днів?!

Він знизав плечима:

— Гадаю, щось наплутали з дозуванням. Та це тебе хоча б не вбило.

Жинь розтерла пересохлі очі. У кутиках повік зібралися грудки кисляків. Вона мигцем глянула на своє відображення в дзеркалі коло ліжка. Зіниці не червоні. Коли їй давали якісь опіати, колір зазвичай відновлювався не одразу. Однак білки очей були запалені, помережані павутинкою розбухлих судин.

Продираючись крізь туман лаундануму, у свідомості повільно зринали спогади й ставали на свої місця. Жинь міцно замружилася, намагаючись відокремити те, що сталося, від того, що їй на­снилося. У нутрі зароджувалося млосне відчуття, а думки повільно сформувалися в запитання.

— Де Унеґень?..

— Ти обпалила йому більше половини тіла. Мало не вбила його, — у жорсткому голосі Чаґханя не чулося й натяку на співчуття. — Ми не змогли забрати його з собою, тож Енькі лишився приглянути за ним. І вони, гм, вони не повернуться.

Жинь декілька разів кліпнула, намагаючись зробити так, щоб світ перед очима менше розпливався. Та варто їй було поворухнутися, як усе довкола страшенно захиталося.

— Що? Чому?

— Бо вони пішли з Цике.

Їй знадобилося декілька секунд, щоб усвідомити почуте.

— Але… Але ж вони не можуть!

У грудях Жинь піднялася хвиля паніки, щільна й жалка. Енькі був їхнім єдиним лікарем, а Унеґень — найкращим шпигуном. Без них чисельність Цике скоротилася до шести.

Вона не могла вбити Імператрицю, маючи всього шестеро людей.

— Не тобі їх звинувачувати, — сказав Чаґхань.

— Але вони присягнулися!

— Вони присягнулися Туйру. Присягнулися Алтаню. Перед таким неспроможним командиром, як ти, у них жодних зобов’язань. — Чаґхань нахилив голову. — Гадаю, немає потреби говорити, що Дадзі втекла.

Жинь зиркнула на нього:

— Я вважала, що ти на моєму боці.

— Я сказав, що допоможу тобі вбити Су Дадзі, — промовив він. — Я не говорив, що триматиму тебе за руку, коли ти ставиш під загрозу життя кожного на цьому кораблі.

— Але ж інші… — Жинь скував раптовий страх. — Вони ж досі тут, правда? Вони все ще віддані?

— Відданість тут ні до чого, — сказав він. — Вони бояться.

— Мене?

— А ти й справді не бачиш далі власного носа, еге ж? — кутики вуст Чаґханя поповзли вгору. — Вони бояться себе. Самотньо бути шаманом у цій Імперії, а надто якщо усвідомлюєш, що рано чи пізно втратиш здоровий глузд.

— Знаю. Я це розумію.

— Нічого ти не розумієш. Вони не бояться божевілля. Вони знають, що це станеться. Знають, що невдовзі стануть такими, як Фейлень. В’язнями у власному тілі. І коли цей день настане, вони хочуть бути з тими єдиними, хто зможе покласти цьому край. Ось чому вони ще тут.

«Цике відбраковують Цике, — колись сказав їй Алтань. — Цике самі вирішують свої проблеми».

Це означає, що вони захищають одне одного. А ще означає, що вони захищають світ одне від одного. Цике — немовби діти, які виконують акробатичні трюки, знаходячи одне в одному ненадійну опору і сподіваючись, що інші втримають їх над прірвою.

— Захищати їх — твій обов’язок як командира, — сказав Чаґхань. — Вони з тобою тому, що бояться й не знають, куди ще податись. Але кожним дурнуватим рішенням і втратою контролю ти наражаєш їх на небезпеку.

Жинь застогнала, стискаючи голову руками. Кожне його слово було для її барабанних перетинок немов удар лезом. Вона знала, що облажалась, але, схоже, Чаґхань тішився нагоді відкрито сказати їй про це.

— Просто лиши мене на самоті.

— Ні. Підводься з ліжка і припини поводитися як шмаркачка.

— Чаґханю, прошу…

— Ти тупа невдаха.

— Я знаю.

— Так, ти знаєш це ще зі Спіру, але тобі не ліпшає, стає тільки гірше. Ти намагаєшся вирішити все за допомогою опіуму — і це руйнує тебе.

— Я знаю, — прошепотіла Жинь. — Просто… Він завжди поруч, він кричить у моїй голові…

— То контролюй його.

— Не можу.

— Чому? — у голосі Чаґханя чулася відраза. — Алтань міг.

— Але я ж не Алтань. — Жинь не змогла стримати сліз. — Ти це хочеш мені сказати? Я не така сильна, як він, не така розумна, не можу робити того, що міг він…

Чаґхань грубо розсміявся:

— О, це й без того зрозуміло.

— Тоді командуй сам. Ти вже поводишся як головний, то чому б тобі не зайняти цю посаду? Мене це не гребе.