Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Жинь забракло слів.

Чаґхань нахилився вперед.

— Це твій тягар. Тож навчись себе контролювати й почни їх захищати.

— А якщо це неможливо? — запитала вона.

Він дивився на неї білими очима, не кліпаючи.

— Чесно? Тоді вбий себе.

Жинь навіть не уявляла, що на це можна відповісти.

— Якщо ти вважаєш, що не можеш його перемогти, то помри, — сказав Чаґхань. — Бо він роз’їсть тебе. Перетворить твоє тіло на посудину і спалить не лише цивільних, не лише Унеґеня, а всіх навколо тебе, все, що ти в житті любила або ким переймалася.

Щойно Жинь відновила фізичну координацію, щоб спуститися сходами не хитаючись, вона знайшла решту Цике в їдальні.

— Що це? — Жамса виплюнув щось на стіл. — Пташиний послід?

— Ягоди годжі, — сказав Бадзі. — Вони не смакують тобі з вівсянкою?

— На них же пліснява.

— Пліснява тут на всьому.

— Але я думав, що ми поповнюємо припаси, — заскиглив Жамса.

— За які гроші? — запитав Суні.

— Ми ж Цике! — вигукнув Жамса. — Ми могли щось украсти!

— Ну, не все так…

Бадзі замовк на півслові, побачивши Жинь у дверях. Жамса й Суні простежили за його поглядом. І нічого не сказали.

Жинь дивилася на них і не могла дібрати слів. Вона думала, що знала, що скаже їм. А тепер хотілося тільки плакати.

— Зійди і сяй, — нарешті озвався Жамса. Він штовхнув стілець, щоб вона сіла. — Їсти хочеш? Вигляд у тебе кепський.

Жинь кліпнула. Слова вирвалися з її вуст сиплим шепотом:

— Я лише хотіла сказати…

— Не треба, — промовив Бадзі.

— Але я лише…

— Не треба, — повторив Бадзі. — Я знаю, це важко. Зрештою ти впораєшся. Алтань упорався.

Суні кивнув у мовчазній згоді.

Жинь ще дужче схотілося заплакати.

— Сідай, — люб’язно запропонував Жамса. — З’їж щось.

Жинь поплелася в куток і спробувала незграбно наповнити собі миску. Вівсянка хлюпнула з ложки на палубу. Жинь підійшла до столу, але підлога під ногами досі хиталася. Важко дихаючи, Жинь упала на стілець.

Ніхто цього не прокоментував.

Жинь визирнула крізь ілюмінатор. Вони з неймовірною швидкістю мчали неспокійними водами. Землі ніде видно не було. Хвилі перекочувалися під дощатим настилом. Жинь відчула, як її починає млоїти.

— Ми хоча б дістали Яна Юаньфу? — запитала вона після паузи.

Бадзі кивнув:

— Суні зняв його в метушні. Тріснув головою об стіну й кинув тіло в океан, поки його охоронці займалися Дадзі й намагалися загребти нас. Гадаю, врешті диверсійна тактика спрацювала. Ми хотіли розповісти тобі, але ти була, гм, недієздатна.

— Ти була мовби несповна розуму, — додав Жамса. — Хихотіла, качаючись на підлозі.

— Зрозуміло, — промовила Жинь. — І тепер ми повертаємося в Анькхілуунь?

— Якомога швидше. За нами женеться вся Імперська варта, але сумніваюся, що вони підуть на територію Моаґ.

— Логічно, — пробурмотіла Жинь, копирсаючись ложкою у вівсянці.

Жамса говорив правду щодо плісняви. Зеленкувато-чорні вкрап­лення були такі великі, що майже вся страва здавалася неїстівною. У Жинь закрутило в шлунку, і вона відштовхнула миску.

Решта сиділи за столом, метушилися, кліпали й перезиралися, намагаючись не дивитися їй у вічі.

— Я чула, що Енькі з Унеґенем пішли, — сказала вона.

На це присутні відреагували порожніми поглядами і знизуванням плечей.

Жинь глибоко вдихнула:

— Тож я гадаю… Я хотіла сказати, що…

Бадзі перебив її, не давши договорити:

— Ми нікуди не підемо.

— Але ви…

— Не люблю, коли мені брешуть. І ненавиджу, коли мене продають. Дадзі заслужила відплату. Я розглядаю все це під таким кутом, маленька спірлійко. Тобі не варто непокоїтися, що я дезертирую.

Жинь глянула на присутніх за столом.

— А що ж решта?

— Алтань заслуговував кращої долі, — просто сказав Суні, немовби цього достатньо.

— А тобі не обов’язково залишатися тут. — Жинь повернулася до Жамси. Юного, невинного, крихітного, чудового й небезпечного Жамси. Вона хотіла переконатися, що він лишиться з нею, але знала, що просити про це егоїстично. — Я мала на увазі, що тобі не варто.

Жамса пошкріб по денці миски. Розмова немовби була йому зовсім не цікава.

— Як на мене, якщо я подамся деінде, то там буде нудно.

— Але ж ти лише дитина.

— Та пішла ти. — Він покопирсався в роті маленьким пальчиком, витягуючи щось застрягле за кутніми зубами. — Зрозумій, що ми вбивці. Якщо все життя займатися якоюсь справою, то зупинитися дуже важко.

— До того ж наш єдиний варіант — в’язниця у Баґхрі, — сказав Бадзі.

— Ненавиджу Баґхру.

Жинь згадала, що ніхто в Цике не мав гарних стосунків з нікарськими органами правопорядку. Як і з цивілізованим су­спільством.

Аратша був родом із невеличкого селища в провінції Змії, у якому селяни поклонялися місцевому річковому богу, що мав захищати їх від повеней. Аратша, новачок у культі річкового бога, став першим шаманом за багато поколінь, якому вдалося здійснити те, про що заявляли його предки. У процесі він випадково потопив двох дівчаток. Ті ж таки селяни, які славили його облудних учителів, засудили Аратшу до смерті, але Туйр, колишній командир Цике, завербував його до Нічного замку.

Жамса народився в родині алхіміків, які виготовляли порох для Міліції. Через випадковий вибух неподалік палацу загинули його батьки, а сам Жамса втратив око й опинився в горезвісній в’язниці в Баґхрі за участь у змові з метою замаху на життя Імператриці. Згодом Туйр витягнув його, щоб натомість він виготовляв зброю для Цике.

Про Бадзі й Суні Жинь знала небагато. Лише те, що вони обоє колись були студентами Сінеґарда й вивчали курс вірувань. Вона знала, що їх відрахували, коли все пішло шкереберть. І що вони опинилися в Баґхрі. Жоден не волів розповідати більше.

Близнюки Чаґхань і Цара видавалися не менш загадковими. Імперія не була для них батьківщиною. Вони розмовляли нікарською з ритмічним акцентом вихідців із Внутрішніх держав. Але коли їх питали про рідний дім, вони обмежувалися туманними фразами: «Рідний дім дуже далеко», «Дім у Нічному замку».

Жинь розуміла, що вони намагалися сказати. Як і решті, їм просто нікуди було йти.

— Що таке? — запитав Бадзі. — Говориш так, немовби хочеш, щоб ми пішли.

— Зовсім ні, — озвалася Жинь. — Я просто… не можу змусити його зникнути. Я боюся.

— Чого?

— Боюся, що пораню вас. Адлаґа — ще не кінець. Я не можу змусити Фенікса зникнути, не можу змусити його зупинитись і…

— Бо ти ще новачок у цьому, — перебив її Бадзі.

Він говорив м’яко. Як він може бути таким добрим?

— Ми всі такі були, — продовжив він. — Боги хочуть користуватися твоїм тілом постійно. І тобі здається, що ти ось-ось збожеволієш, здається, що настала мить, коли ти зламаєшся, але цього не станеться.

— Звідки тобі знати?

— Бо з кожним разом стає легше. Зрештою ти навчишся існувати на краю прірви безумства.

— Але я не можу обіцяти, що не…

— Ти цього не зробиш. І ми знову підемо за Дадзі. І робитимемо нові спроби, знову і знову, стільки разів, скільки потрібно, доки вона помре. Туйр не поставив на нас хрест. А ми не поставимо хрест на тобі. Ось чому Цике досі існують.

Вражена Жинь не відводила очей