Читати книгу - "Чорний хліб"

А брат… Старший брат утонув на очах Теюттіна, коли того чи не вперше взяли з собою в море. Вони вшістьох полювали на старого моржа, який човгався по кризі, ричав й мотиляв величезними іклами, навіть не намагаючись утекти.

Ериквин нахилився, аби зачепити моржа гарпуном — тоді, підтягнувши його до човна, можна було добити тварюку списами. Гак зачепив його десь у ділянці підборіддя, велетень почав стрибати — всі вперлися ногами й тримали канат, але морж був занадто сильний для них — Теюттін відлетів на підошву і вдарився головою, а коли отямився й підскочив, брат уже був у воді.

Морж мотиляв головою, намагаючись позбутися гарпуна, а Ериквин бив руками по воді й намагався дістатися криги. Малий простягнув брату довгий спис, але дорослі вдарили його по руках. Давня віра стверджувала: якщо хтось упав під час полювання у воду, то цього захотіли боги, яким не слід заважати. А якщо той, що впав, почне чіп­лятися за човен, його слід відштовхнути й ударити по голові: морські духи зліші за решту.

Плавати ніхто не вмів — навіть влітку вода така холодна, що вже за кілька хвилин людина замерзає. Якби Теюттін міг, він стрибнув би тоді у воду й спробував допомогти брату забратися на ту кляту кригу, але його тримали, щоби не заважав. Тому він все бачив і все досі пам’ятав.

Братова дружина з дітьми перейшла до яранги іншого чоловіка — дітей має бути багато, що більше виживе — то краще для всіх. Час минав, замість старих човнів з тюленевих шкір з’явилися залізні моторки, Теюттін виріс, одружився сам і постійно ходив у море, але дітей із собою не брав — нехай навчаються земних справ і полюють там, де можна стояти…

Коли помічник Чижова сказав, що Омрин упав під час полювання з катера і йому не змогли допомогти, вона все зрозуміла. Син часто брав гроші з охочих взяти участь у дикому полюванні, а серед старателів таких вистачало — де ще зараз уполюєш моржа без нагляду й попри заборони? Залежно від кількості охочих Омрин добирав до екіпажу місцевих, і хто серед сусідів найуміліший? Теюттін…

Той міг би й сам збирати туристів і водити такі човни, але тримався старих правил і погано розумів російську. На відміну від Омрина, який так легко сходиться із заїжджими людьми. Андрія, як вони його записали…

Помічник щось розповідав про відомі йому трагічні випадки, але Лілія думала про своє, обравши собі ціль для погляду — залізну голову лисого чоловіка, що стояла на шафі. Голові все одно, а їй треба кудись дивитися — куди завгодно, аби не в очі цій людині, що повідомляє найгірші новини.

Значить, по-перше, треба знайти Теюттіна… Він брехати не стане, коли сталося так, як вона гадає. Якщо не рахувати Лилєкей, він був єдиним дорослим у селищі, який принципово не вживав алкоголю. Старі навіть натякали, що безмужній жінці слід перейти до його яранги, стати його лимлим — другою дружиною, надто вони схожі. Давня віра не забороняла мати кількох жінок, особливо в скрутні часи, а радянська влада й не дізналася б, вони й так нас плутають щоразу. Але він їй ніколи не подобався. Ні-ко-ли.

— Тіло не знайшли поки, — сказав Олексій і розвів руками. — Я повідомлю прикордонникам. Якщо знайдуть, тоді вже… зараз організуємо машину, дамо вам супровідника, і прийміть ще раз…

Лілія нарешті відвела погляд від залізної лисої голови й сказала:

— Мені до туалету треба.

Вона поставила мішок на підлогу, але рюкзак узяла з собою і вийшла в коридор. Там серед черги сиділа Альбіна й витирала сльози хустинкою. Лілія мовчки повернула за ріг і зайшла до жіночого туалету.

Олексій вийшов за нею, підхопилася й Альбіна.

— Ну що? — спитала вона.

— Сказав — нещасний випадок. Треба розібратися на місці, зняти показання у цих хлопців зі стройотряду, а потім уже її відпускати — вона ж такого може накоїти! Не можна її відпускати.

— Дикі люди, — тихенько погодилася з ним Альбіна Ігорівна. — Про чоловіка її чули?

Та, не дочекавшись відповіді, схаменулася:

— Піду, напевне, до неї, поговорю.

Вона відчинила двері й смачно матюкнулася — у туалеті було відчинене вікно, а в нішах ліворуч — порожньо. Пере­хилившись через підвіконня, вона подивилася на двір — а там нікого, лише різкий південний вітер свище між будівлями, надолужуючи своє.

9

Вона звикла все рахувати в зірках: багато — це зоряне небо, а небагато — кілька зірок, що з’являються першими. Лілія йшла вулицею, закинувши рюкзак за спину, і зірок перед очима все більшало й більшало: вона намагалася осягнути все, що сталося, і що їй тепер робити, і в якій послідовності.

Омрин загинув, і єдине, що їй лишалося, — розібратися з тими, хто йому не допоміг. З тими, хто не врятував її дитину, з усіма, хто був поруч, і нехай морські духи навіть не пробують натякати на давні борги — стара віра лишилася для тих, хто її тримається. А Лилєкей тепер було все одно — що старе, що нове мали відповісти за смерть сина. Дурну, погану смерть.

Вона хутко йшла поміж бараків, рухаючись якнайдалі від вулиць, де її могли б знайти. А вони шукатимуть, бо ця влада не дозволяє чукчам вбивати одне одного — скільки таких випадків було, коли забирали в тюрму тих, на чиєму боці була правда і кров! Вона неодмінно дізнається, хто пішов учора з сином у море, і вб’є їх усіх. А що буде потім, її вже ніяк не цікавило.

Біля крайнього барака, за яким починалися сопки, сиділи навпочіпки троє бічів і пили з пляшки, передаючи її по колу.

— Слиш, хазяйка, дай курить! — з посмішкою звернувся до неї один з них, але Лілія просто подивилася кудись углиб його голови й пішла далі.

Тут і серед дня могли напасти, а лихого люду на Півночі вистачало — кожен третій, мабуть, табори топтав та й лишився. Колишні зеки завжди сідали саме так — на­впочіп­ки, витягнувши руки вздовж землі. Але й луораветлани завжди так сиділи, і невідомо, хто від кого більше набрався й чого саме.

Ще вчора вона засікла б їх здалеку й оминула, тільки з ножем можна і не впоратися. Але сьогодні їй було все одно: що більше нарветься — то менше буде думок, менше справ, які з’являлися перед очима безкрайнім зоряним небом…

Вирішила зайти до селища згори, огледітися, а потім уже вирішити, що робити далі. Хоча спочатку треба облаш­тувати собі сховок, десь неподалік. Як зробить справу — буде де перечекати перші дні. А потім у них щось зміниться — пожежа якась чи повінь, як завжди.

Маленька євражка висунулася з нірки й уважно подивилася на жінку, яка йшла схилом. Вона ніби посміхалася й кликала родичів подивитися на таке диво: «Нумо, погляньте, а це не та Лилєкей, що не догледіла єдиного сина?»

— Шшш, — трохи рипнулася жінка, і євражка миттю зникла.

За кілька хвилин вона знайшла місце під скельним козирком і вирішила зробити тут базу. Шкода, що мішок лишився в управлінні: там були консерви, але добре, хоч рюкзак прихопила. Тепер він буде подарунком