Читати книгу - "Христина, дівчина-король, Мішель Марк Бушар"

ХРИСТИНА: Тож... Мета вашого візиту?!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Тут хочуть, щоб я поговорила з тобою про почуття. Саме тому я й сміялася.

КАРЛ ҐУСТАВ: Послухай свою матір, Христино.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Він сказав мені: «Одягайтеся!»

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА і КАРЛ ҐУСТАВ (водночас): «Вона так давно вас не бачила. Певно, що її серце пом’якшає».

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Я не знайшла своєї корони. Мало коли випадає нагода її носити. Я одягла цю стару сукню і цю виставку прикрас. Тобі подобається?

КАРЛ ҐУСТАВ: Тітонько, весілля!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА (не надто впевнено): Відмовитися від шлюбу з таким гарним хлопчиною! (Пауза.) Мій улюблений племінник! Великий воїн! (Пауза.) Сильний. (Пауза.) Не знаю, що ще тут можна сказати.

ХРИСТИНА: Пані, шлюби потрібні під час війни. Ми ж працюємо задля миру.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Мир! Велич короля визначається його перемогами, а не лукавими угодами, які слугують лишень для переозброєння ворогів.

ХРИСТИНА: Мир — це дарунок, який ми робимо іншим.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Мир — це час, коли виголошують найбільші дурниці. Війна ж — це час, коли за них розплачуються.

ХРИСТИНА: Відтепер справжні герої вестимуть битви духу.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Слова! Лишень слова!

ХРИСТИНА: Я привела двадцять шість Держав до підписання цього миру.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Послухайте цю Мінерву Півночі! У самому розпалі переговорів вона захоплює Богемію, спустошує скарбницю в Празі, а після цього простягає оливкову гілку!

ХРИСТИНА: Взяття Праги прискорило підписання моєї угоди!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА (до всіх): Тридцять років битв, щоб поширити віру Лютера на всю північ континенту, і ось вона розбазарює спадщину свого батька, потураючи власним примхам мрійниці! (До Христини.) Коли нас заколисають співи твого голуба, наші вороги, і перший серед них Рим, зміцніють, підведуться й устромлять нам ножа в спину, як вони скоїли з твоїм батьком. Це її ти хочеш за жінку, племінничку?

КАРЛ ҐУСТАВ: Так.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ти заслуговуєш на співчуття!

КАРЛ ҐУСТАВ: Ви помиляєтеся!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Я сподівалася після стількох років побачити бодай якийсь прояв неочікуваного милосердя. (Пестить Альбіносове обличчя.) Чесноту! (До Христини.) Якби тільки твій батько побачив, на що ти перетворилася!

ХРИСТИНА: Дамо йому шанс померти молодим.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ледве вийшла з мого лона...... замість чергового мертвонародженого принца мені дають дівку, живу й потворну.

Вихором влітає Аксель, у нього вигляд людини, яка ледве встигла одягтися.

АКСЕЛЬ: Що тут відбувається?

ХРИСТИНА (на межі вибуху): Ви зробили мого батька предметом власної химерної жалоби. Забальзамований труп, два роки розпростертий на вашому ложі. Його серце в скляній скрині під верхівкою вашого балдахіну. Покійник із чумним запахом в оточенні ваших плакальниць і альбіносів. Мрець, якого я від шести років змушена була під вашим пильним наглядом цілувати в губи на сході і на заході сонця. І так щодня.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ми заприсягнулися одне одному, що нас поховають в один день.

ХРИСТИНА: Ви всадовили мене на перший ряд на показі його тліну. Мого батька, мого героя!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Тобі ніколи не спізнати сили справжнього кохання!

ХРИСТИНА: О мокрота прокажених, хай убереже мене Бог!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ти не можеш зрозуміти весь тягар його втрати.

ХРИСТИНА: Коли бачиш вас, доходиш висновку, що деякі легші від інших.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Твій батько і я — таке прекрасне кохання. І ти — такий потворний його плід.

ХРИСТИНА (волає): Я наказую вам замовкнути.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ти наказуєш мені? Чи ти забула, хто я?

ЕББА (вибухає): Королева сказала: «Замовкніть!»

Час зупинився.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Що? Ця дразлива сукня щось базікає?

ЕББА: Замовкніть! Замовкніть!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Блядська сукня змушує мене замовкнути?

КАРЛ ҐУСТАВ (вибухає своєю чергою): Весілля!

Декарт і Шаню приєднуються до решти.

АКСЕЛЬ: Ця розмова тривала достатньо.

ХРИСТИНА: Мій батько вас зневажав.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Мені бракує слини.

ХРИСТИНА: Ви були лише бездонною дірою ненаситного кохання, яке жахало його!

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Моя донька складає речення, а мені не вистачає слини.

ХРИСТИНА: Ви вимагали повної його уваги і навіть жадали увібрати все повітря, яким він дихав. Саме це й потрібно, щоб зруйнувати бажання.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ні краплі слини.

ХРИСТИНА: Ревнивице, ви слідували за ним у всіх військових походах.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Слина!

ХРИСТИНА: Переслідуваний вами, він залишав вас у таборі і йшов до своїх повій.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Слина!

ХРИСТИНА: Він зберігав вам вірність тільки протягом тих двох років, коли гнив.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА (грізно): Того вечора на верхівці сходів на моїх руках ти пищала, як цуценя. Я завжди хотіла... та сьогодні я жалкую. О, так! Жалкую! Того вечора треба було тебе залишити біля підніжжя сходів, там, куди я тебе пожбурила.

ЕББА (перелякано): Ні!

КАРЛ ҐУСТАВ (падає на коліна): Боже!

ХРИСТИНА (грізно): То це була не незграбна служниця? Це були ви?

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Ти не знаєш, що таке мати дітей. Тобі було всього два роки.

ХРИСТИНА: Що? Є вік, в якому дозволено жбурляти дітей зверху зі сходів?

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Я була нездатна. В дитинстві закладаються основи.

ХРИСТИНА (іронічно й з надривом): І яку ж основу отримала я! Тридцять дві сходинки! Бум, і бум, і бум, і бум... (Пауза.) Мадам, повертайтеся до свого замку Ничепінґ і замуруйтеся там! Повірте мені, там, у повній ізоляції ви матимете велике задоволення змочувати все слиною і навіть стікати нею.

МАРІЯ-ЕЛЕОНОРА: Невеличка порада, доню: виконай свій обов’язок і розсунь ноги. А якщо ні, я не дам дорого за твою корону.

ХРИСТИНА: Геть з моїх очей!

Альбінос виходить, підтримуючи Марію-Елеонору.

ХРИСТИНА (до Акселя): Ви ж знали!

АКСЕЛЬ: Заради стабільності корони...

ХРИСТИНА: Ви, мій майже батько? Ви знали!

АКСЕЛЬ: ...Рада вважала за краще ніколи не казати вам правду щодо випадку на сходах.

ХРИСТИНА: Ви теж геть з моїх очей!

Аксель виходить.

КАРЛ ҐУСТАВ: Якщо забажаєш мене бачити — я прийду. Прийду навіть раніше, ніж ти закінчиш вимовляти моє ім’я. Я боротимуся за твої найдорожчі бажання! Якщо потрібно, я навчуся говорити про астрологію і фізику. Я складатиму для тебе вірші. Хочеш, я задушу твою матір?

Він виходить.

ХРИСТИНА (до Ебби): Я забороняю вам плакати! Це не ваша печаль. (Ебба обіймає її, щоб утішити.) Як ви смієте? (Вона відштовхує Еббу, та падає на коліна, б’ється лобом об землю.) Ви забули, хто я?

ЕББА: Я думала...

ХРИСТИНА: Що ви думали?

ЕББА: Ніжність? Дружба?

ХРИСТИНА: Слова, сказані в хвилину слабкості!

ЕББА: Ви захищаєте мене від присутніх, а за мить принижуєте мене? Раз — і я улюблениця долі? Раз — і найнещасніша у світі? Іноді мені здається, ви плутаєте