Читати книгу - "Казка про Добромола"

Королівство ожило. Вдячний народ, наламавши дрючків із сусідських парканів, шниряв містами і селами, нейтралізуючи опір різнобарвних представників старої корумпованої влади, які відчайдушно намагалися захищати своє кровне.

Найперше розтягли до цвяхів шикарні палаци Старка і його найближчого оточення. Вечорами, розігріті вилученим під час погромів алкоголем, комікяни, які проявили пильність і громадянську позицію, наввипередки гасали на конфіскованих імпортних каретах. Всі генделики гарували до ранку. Чесні патріоти після викривальних погромів йшли туди винятково з метою прославити у своїх щирих тостах мудрого і справедливого монарха, а також обмінятися досвідом боротьби з корупцією.

Коли майно заможних громадян закінчилося, збуджений своєю співпричетністю до великого оновлення королівства, народ почав експропріювати манатки у дрібних послідовників старої влади — сільських старост, керівників житлових контор багатоквартирних хатинок, шкільних вчителів, ну, і ясна річ, у підозрілих сусідів.

Добропорядні громадяни, натхненні СПАМом, настільки захопилися очищенням своєї батьківщини, що значно розсунули межі застосування королівського Закону. Унікальність Стратегічної програми антикорупційної мобілізації дозволяла вільно трактувати її зміст. Коли не залишилося жодної непограбованої хатинки навіть найдрібніших посіпак антинародного режиму Старка, працьовитий народ взявся за співчуваючих, а також за особливо небезпечних — таємних симпатиків старої влади.

Так сталося, що коли пильні і непідкупні викривачі клали розпечену праску на голу дупу чергового підозрілого, він залюбки зізнавався у своїх прихованих симпатіях до Старка. Коли на дізнання часу не було, тоді просто били по пиці і забирали все, що мало хоч якийсь зиск.

Зрозуміло, що при такому незаангажованому підході кожен мешканець Кома міг виявитися прибічником колишніх керманичів. Прибиті до парканів і виставлені у вікна портрети Добромола та антикорупційні гасла не могли ввести в оману справжніх патріотів-викривачів. Стала поширеною практика, коли одне й те ж саме майно по декілька разів на день переходило з одних рук до інших. Багато активістів антикорупційного руху за одну добу декілька разів змінювали свій статус. Спочатку відчували п’янкий азарт в якості безжалісних викривачів, потім могли втратити кровно здобуте і відхопити по пиці, як співчуваючі старому порядку, а коли пощастить — знову відігратись на черговому «підлабузнику Старка», який не встиг сховати чесно награбований конфіскат.

На вулиці міст стало небезпечно виходити. Будь-кого могли викрити як послідовника Старка, — побити та пограбувати. Я навіть не хочу розповідати, що пильні громадяни могли зробити з підозрілими молодицями.

З часом надходження до скарбниці зійшли нанівець. Розвалена економіка королівства все ніяк не хотіла демонструвати дивовижне зростання. Останні перелякані до дрижаків інвестори ганебно втекли з країни. Але народ був зайнятий конкретною справою, рейтинги не падали, і все це не могло не надихати Добромола та його соратників.

На жаль, згубний вплив старої аморальної влади на ще не зміцнілу правосвідомість громадян не міг не призвести до чергової халепи. Активісти-викривачі, враховуючи стрімке скорочення халяви і значні труднощі в пошуку конфіскату, почали організовуватись у бригади антикорупційних народних дружинників, в пересічному побутовому скороченні — банди. Одна з таких банд увірвалась до королівського палацу під тим приводом, ніби їм стало відомо про таємну приватизацію Старком цієї будівлі. Ну і давай собі грабувати головну королівську резиденцію, яка, до речі, є пам’яткою стародавньої архітектури. Численну банду з неймовірними потугами виперли за браму палацу, але Музей давньої історії королівства, розташований поруч, вже врятувати не вдалося — все розтрощили та розтягли бісові діти!

З народним антикорупційним викриттям довелося закінчувати. Король змушений був видати указ, що всі представники старої антинародної влади разом з тими, хто їм співчував, прихильниками та прибічниками, вже викриті та очікують справедливого вироку.

Публічна страта ворогів не мала такого практичного зиску, як масові погроми, але для народу Кома це було цікавим і повчальним. Громада знову активно підтримала свого рішучого керманича, адже хтось запустив чутки про безкоштовні пиріжки для всіх глядачів цієї видовищної і справедливої розплати.

В оголошений час показової страти на головній площі знову зібрався величезний натовп. Задля такої важливої події святково одягнені люди тримали заздалегідь підготовлені Першим радником транспаранти і плакати: «Смерть Старку та його посіпакам!», «Корупціонерів на палю!», «Аристократів убити і щиро радіти!», ну і, безумовно, «Слава Великому, Мудрому, Справедливому Королю Добромолу!!!».

Король-демократ не любив лестощів та підлабузництва. Він суворо заборонив вішати в державних установах свої портрети, хоча скромні, у повний зріст, скульптури короля коштували державному бюджету значно дорожче.

Королю не до вподоби була фальш. Саме тому він дуже прискіпливо слідкував, щоб усі п’ять поклонів, а не сім, як це було у темні часи культу особистості Старка, прохачі та відвідувачі робили щиро, з любов’ю та повагою, а не формально чи метушливо-корисливо. Піддані знали цю непоказну демократичність і вимогливість Добромола до щирого шанування. Вони з відкритим серцем, як тільки могли, лупили лобом по підлозі під час церемоніальних поклонів. Внаслідок цієї постійної демонстрації неформальних почуттів до свого вінценосного кумира у тронній залі щотижня оновлювали паркет.

Зручно розташувавшись у VIP-зоні в оточенні своїх найближчих соратників, король Добромол з нетерпінням чекав на анонсовану в усіх комівських газетах першу смертну кару.

Натовп, відповідно до затвердженого сценарного плану, несамовито радів. Монарх стримано махав рукою своєму улюбленому народу, відганяючи від обличчя настирливу муху. На дерев’яному помості, обшитому чорним оксамитом, біля величезної дубової колоди самотньо стояв засуджений до страти рябий худорлявий чолов’яга. Це був нікому не відомий чиновник регіонального рівня, визначений Королівською радою як «пробник». Саме йому пощастило відкривати повчальний і захоплюючий багатоденний серіал справедливої помсти.

На цьому нікчемному співучаснику злочинів старої влади повинні були відпрацювати нову технологію публічної страти. Але цей рябий «пробник» чомусь не дуже радів важливій місії, яка звалилася йому на макітру. Тремтячими руками він розмазував по обличчю шмарклі, при цьому бридко, зовсім не мелодійно, гикав.

Нарешті на сцену піднявся низенький, товстенький катюга у чорному фірмовому балахоні. Великий, не за розміром, каптур постійно сповзав на очі ката-аматора. Товстун був змушений однією рукою притримувати ганчір’яний атрибут нової для нього справи, а іншою — заледве тягнути за собою здоровезну іржаву сокиру.

Після важких і тривалих пошуків у королівстві знайшли лише дві сокири. Одну — відшукали посеред сміття в пограбованому сховищі Музею стародавньої історії, який самовільно захопила вищезгадана банда. Друге катівське знаряддя конфіскували в антикварній крамниці. Автентичне руків’я у цього екземпляра не збереглося, тому хитрун-крамар підмінив його пофарбованою підробкою із пап’є-маше. Цей неякісний раритет міг