Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Ностромо пхає револьвер йому під самий ніс, або на кого якось інакше не наганяла страху рішучість Ностромо. Він, їхній капатас, був «чоловік на всі сто» і, як вони казали, надто зверхній, щоб вдаватись до лайки, він був невтомний бригадир, а його відчуженість лякала ще більше. І дивіться-но: то ж він вів їх за собою того дня, вдостоюючи жартівливих зауваг то одного, то другого.

Такий провідник надихав, і фактично вся шкода, якої спромоглася завдати юрба, — це одна-однісінька підпалена купа шпал, які горіли добре, бо були просякнуті креозотом. Головна атака на залізничну станцію, контору ОПСК і особливо на митницю, де в сейфовій кімнаті, як було відомо, зберігався великий запас срібних зливків, цілковито провалилась. Навіть маленький готель старого Джорджо, який стояв на півдорозі між гаванню та містом, уникнув розграбування і руйнації, і не якимось дивом, а завдяки сейфам, оскільки спершу ним знехтували, а потім на нього вже не було часу. Надто вже сильно потіснив тоді нападників Ностромо зі своїми карґадорами.

Розділ III

Можна сказати, що він лише захищав своє. Від самого початку його прийняла як рідного сім’я господаря готелю, його земляка. Старий Джорджо Віола, ґенуезець із кошлатою сивою лев’ячою гривою — часто званий просто Ґарібальдіно (як магометани звуть за ім’ям їхнього пророка) — був, як казав капітан Мітчелл, «респектабельним сім’янином», от на його пораду Ностромо й покинув свій корабель, аби спробувати щастя в Костаґуані.

Старий, сповнений презирства до простолюду, як і належить запеклому республіканцеві, не надав значення першим дзвіночкам біди. Того дня він, як завжди, вештався в капцях по своїй «казі»[22], сердито бурчав собі під ніс щось зневажливе про неполітичну природу цього повстання і знизував плечима. Тому-то розлив юрби застав його зненацька. Пізно було вже кудись перебиратися з родиною, та й, власне, куди він міг добігти по тій розлогій рівнині з гладкою синьйорою Терезою та двома дівчатками? Тож, забарикадувавши всі вікна і двері, суворий дідуган усівся в потемках їдальні, поклавши собі на коліна стару мисливську рушницю. Його жінка сіла на стілець поруч, шепотом звертаючи ревні молитви до всіх святих зі святців.

Старий республіканець не вірив ні в святих, ні в молитви, ані в те, що називав «попівською релігією». Його божествами були Свобода і Ґарібальді, але він терпимо ставився до жіночих «забобонів», незмінно реагуючи на таке величним мовчанням.

Двоє його дівчат, старша — чотирнадцятирічна, а друга — на два роки молодша, скоцюрбились на посипаній піском долівці обабіч синьйори Терези, поклавши голівки на коліна матері, обидві перелякані, але кожна по-своєму: темноволоса Лінда — обурена і сердита, а білява Джізелла, меншенька, — збентежена і смиренна. На мить падрона[23] випустила доньок з обіймів, аби перехреститись і нашвидку заломити руки. Вона застогнала трохи голосніше.

— О! Джан’ Баттісто, чому ти не тут? О! Чому ти не тут?

Це вона волала не до самого святого Івана Хрестителя, а звала Ностромо, чиїм патроном той був. І Джорджо, який нерухомо сидів на стільці поруч, не витримав цих гідних осуду розгублених закликів.

— Ану цить, жінко! Ну до чого це? У нього є обов’язки, — буркнув він у темряві, а вона завзято запротестувала:

— Ех! Не маю я терпцю. Обов’язки! А як щодо жінки, яка замінила йому матір? Уранці я впала перед ним навколішки: мовляв, не йди, Джан’ Баттісто — лишися вдома, Баттістіно, поглянь на цих двох маленьких невинних діточок!

Пані Віола, теж італійка, уродженка Спеції[24], хоча й була значно молодша за свого чоловіка, вже була жінка середніх літ. Вона мала миловидне, але вижовкле обличчя, бо клімат Сулако зовсім їй не підходив. Голос її звучав глибоким контральто. Коли, туго переплівши руки під повними грудьми, вона сварила присадкуватих грубоногих китаянок, які прали білизну, скубли птицю, товкли в дерев’яних ступах зерно серед повіток-мазанок на подвір’ї, то могла видобути з себе такий пристрасний, вібруючий, замогильний звук, що їхній сторожовий пес стрілою кидався в буду, гучно брязкаючи ланцюгом. Луїс, мулат зі шкірою кольору кориці, ледь засіяними вусиками над товстими темними губами, відчував, як йому по спині перебігають такі ніжні мурашки, що аж переставав замітати їдальню мітлою з пальмового листя. І довго не розплющував свої млосні мигдалевидні очі.

То була прислуга «кази» Віол, але вся вона розбіглася рано-вранці, почувши перші звуки повстання, кожне воліло радше сховатись на рівнині, аніж давати собі раду в домі, — вибір, за який їх аж ніяк не варто засуджувати, оскільки, правда це чи ні, але в місті було всі знали, що Ґарібальдіно мав грошенята, закопані в кухні під глиняною долівкою. Пес, сердита кошлата звірюка, то скажено гавкав, то жалібно скавулів на подвір’ї, то ховався в буду, то вискакував з неї — залежно від того, що опановувало його навпереміну — лють чи страх.

На рівнині довкола забарикадованого будинку, ніби шалені пориви вітру, то наростали, то втихали сильні крики; уривчасте ляскання пострілів перекривало галас. Часом надворі наставали моменти незбагненної тиші, й ніщо не могло відрадніше промовляти про мир, ніж вузькі яскраві цівки сонячного проміння, що пробивалися крізь щілини у віконницях і перетинали всю їдальню, зсунуті стільці та столи, сягаючи протилежної стіни. Старий Джорджо обрав цю просту побілену кімнату за укриття. Вона мала лише одне вікно, а її єдині двері виходили на курний шлях з гавані до міста, зарослий з обох боків кущами алое, — зазвичай на тому шляху рипіли неповороткі вози, запряжені парами волів, яких, осідлавши, поганяли хлопчаки.

У хвилину затишшя Джорджо звів курок рушниці. На цей зловісний звук тихий стогін вирвався з жінчиних грудей, вона непорушно сиділа поруч. Раптовий вибух зухвалого галасу зовсім близько від будинку тут же стишився до спантеличеного бубоніння. Хтось побіг, було чути, як шумно хапнув ротом повітря, прожогом майнувши повз двері; під муром чулося хрипке бурчання і чиїсь кроки; об віконницю тернулося чиєсь плече, заступаючи яскраві цівки сонячного проміння, що прошивали всю кімнату. Синьйора Тереза, яка обхопила руками укляклі постаті своїх доньок, притисла їх до себе ще міцніше — аж якось судомно.

Юрба, відтиснена від митниці, розбилась на кілька ватаг, відступаючи рівниною до міста. Приглушеному гуркоту безладних залпів, що розкочувались удалині, вторували стишені крики. У паузах слабко лунали поодинокі постріли, а низька і видовжена біла будівля без вогника в жодному вікні здавалась острівцем непроникної тиші посеред колотнечі, яка коловими хвилями розходилася навсібіч. Але обережні порухи та перешіптування недобитків, які хотіли трохи переховатись у цих стінах, падали недобрими, скрадливими