Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

На центральній вулиці Василькова ажіотаж, незважаючи на те що сонце під обід високо підпливло.

Повилазили містяни на галас. І на відблиски журналістських камер.

Ну як же, сам столичний король завітав, а ще й щось велике й дороге будувати задумав.

Стискаю лямку раритетної сумки Ів Сен-Лоран і прямую до лимонно-жовтої будівлі, що височіє над іншими.

Найжвавіше місце Василькова має назву — "Пелюсток" — але всі його кличуть тільки Готелем. Бо це — єдиний готель містечка. Поруч кав'ярні та магазини, а за рогом ринковий проспект.

Прикидаю, що дешевше за номер заплатити, ніж витратитися на бензин мотатися туди-сюди.

Зроблю тут свою версію документа за кілька днів і безсонних ночей. А далі, сподіваюся, будемо розбиратися в столиці й зайві витрати закінчаться.

З нервовим зітханням бронюю номер. Ванна всередині, от і славно. Усе одно накладні витрати, але найдешевший номер ніяк не можу зняти — душова знаходиться на поверсі.

Виходжу назад на вулицю, щоб помилуватися, як непублічний Василь Кулаков страждає під софітами піарних камер і під дощем підлизуючих запитань.

Новоспечений "Благодійник" явно розмірковує куди б втекти швидше. Деяким журналістам відповідає, ніби він тут головний по камері. Тюремній камері. Смішно все це.

Він, звісно, вихоплює мене поглядом здалеку. Стою на ґанку, на пагорбі, як господиня міста і дивлюся на нього вниз.

Страждай-страждай. Хочеш виглядати благонадійним членом суспільства — терпи, біс.

Ледь утримуюся, щоб не помахати знущально рукою.

Кулак націлює лезо свого погляду на мене надто часто, і мені це не подобається — помітять інші — але з місця зрушити не можу. Застигла, як прибита до плит під підошвами.

Коли консультанти відводить біса в бік піарної локації, обходжу будівлю ґанком і спускаюся іншими сходами.

Міра Никонівна щойно переїхала у відреставровану будівлю і треба б поцікавитися, чи не потрібна допомога.

Магазин "Все по 15" тепер сусідить із крамницею ворожки, і поєднання "дизайнів" — видовище не для людей зі слабкими нервами.

У Міри Никонівни стара свара з ворожкою Далею, і за іронією долі вони змушені тулитися в спільному залі останній місяць.

Розглядаю жовті цінники біля каси "Все по 15", поки сумна господиня розповідає мені останні новини. І виявляється вчора підвезли новий асортимент, тож справи мають піти спритніше.

Справи щомісяця "мають піти" спритніше з різних причин, але Міра Никонівна не здається. Може це Даля реально прокляла її продажі?

Визираю з-за стелажа в бік отруйно-зеленої ширми. А з-під червоного атласного торшера з кандібобером одразу з’являється ворожка Даля, хмикаючи й закочуючи очі, побачивши мене.

Чудово-пречудово.

Збираюся купити гумову помаранчеву качечку для ванни — суто для підтримки продажів, — як до магазину-салону влітають оператори, кореспонденти.

За ними слідує мер, і добряче вже змоклий Кулак із напруженими біцепсами.

Ну що, що вони забули тут?

— А тут наші відреставровані площі, так би мовити, для комерційного розвитку міста, — урочисто вказує Анатолій Іванович на жовтий стенд "Купуй все по 15". — І ось за допомогою Василя Івановича ми, впевнений, і ще більше відремонтуємо!

Декому душу продажну не завадило б відремонтувати, але лицемірство тримаю при собі. Якби колишні бандюгани давали гроші на опікові відділення, мені теж довелося б узяти.

Стикаємося цього разу з Кулаком не тільки неспокійними поглядами.

Кореспонденти пруть і пруть, а приміщення — крихітне. Один оператор навіть зачіпає дерев'яного фламінго, і той обурено погойдується, навалившись на надуте рятувальне коло з вицвілим написом "Буйки-бурульки".

Біс мимоволі зачіпає мене плечем, а я втискаюся в стелаж, рятуючи качечку в долонях у себе на грудях. Кулак неабияк так відштовхує якогось мужика, який посилює штовханину біля нас.

Мер намагається переадресувати питання винуватцю піарного переполоху, але Кулак зайнятий роздачею наказів — щоб вивели частину його свити звідси.

Його ноги торкаються мого стегна. Під гул бурану в моїй крові я не одразу помічаю, як ми обоє завмираємо.

Він нарешті примудряється розвернутися обличчям, попутно зачіпаючи моє плече волохатою поверхнею руки. Я втискаю качечку в себе сильніше.

— Що це? — вимагає Кулак відповіді, немов я бомбу в руках тримаю, а не дрібницю якусь.

Розгублено виявляю, що разом із гумовою качечкою захопила зі столу й силіконову форму для випікання. У вигляді рожевого єдинорога.

— Нічого, — огризаюся я.

Його суворі губи явно готуються вимовити грубість, як у гущу подій проривається ворожка.

І вона хапає біса за лікоть, нахабно смикаючи.

Даля виглядає божевільною їй-богу.

Я навіть притискаюся до Кулака ближче, бо жінка раптом впала в неадекватну екзальтацію і практично нападає на нього!

— Праворуч, минаючи ставок, до колодязя! — повторює вона раз за разом, смикаючи біса за руку.

Він ніби обтрушується від божевільної, але щоб повноцінно її позбутися, доведеться або мене штовхнути на стелаж, або ворожку відфутболити в натовп.

— Праворуч, минаючи ставок, до колодязя, — говорить Даля, тепер пошепки. Вона намагається навіть дострибнути до його непроникного обличчя.

Господи, хоч і сонячно на вулиці, і тут юрмиться купа народу, а мені стає моторошно.

Сироти пузиряться по шкірі, і Кулак немов тактильно відчуває їх — він переводить погляд на місце, де наші руки стикаються. І потім піднімає чіпкі очі на моє обличчя.

— Часто таке трапляється?

Він вочевидь має на увазі божевілля Далі, але тон, яким видихає слова... немов він хоче знати, чи часто моя шкіра така чутлива.

Я похитую головою.

Кулак відчіплює себе від ворожки востаннє, і криком наказує своєму консультантові вивести з магазину вже всіх. Як вірний доберман, чоловік випроваджує кожного, хто трапляється на шляху.