Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ніндзі» переміщалися надто плавно, непомітно для очей, надто красиво, як справжні воїни із фантастичних фільмів. Відчувалася міць і сила.
«Професіонали!» - з'явилося в мозку.
- Відпустіть мене, будь ласка! - пробелькотіла я жалістливо і позадкувала, але вперлася в щось гостре спиною і похолола від жаху.
Мене одразу ж підхопили під білі ручки та потягли у невідомому напрямку.
- Гей! Ви що робите? – заволала щосили. – Куди ви мене ведете? Я нічого не зробила! Ми просто з Ванькою.
При спогаді про брата такий жаль накотив, що навіть серце защеміло. Де він? Як там без мене? Що сталося із ним? Куди я потрапила?
Воїни мовчки тягли мене, не звертаючи уваги на протести та спроби вирватися. Та й навряд чи я вирвалася б із цих залізних обіймів. Мене наче ведмеді підхопили. Здорові, бугаї!
Що я проти них? Дрібна комашка. Усі мої слова вони зовсім ігнорували, навіть коли я їх, у пориві особливого розпачу, накрила матом. Треба ж, сильні та непохитні! Прямо супер-солдати якісь!
Навіть Сергій на їхньому тлі, незважаючи на всю свою підготовку, виглядав би хлопчиськом.
Серце знову занило від туги. Мені його зараз так не вистачає. Вміє він розкласти все по поличках, пояснити та заспокоїти. Якби він був зі мною ...
Але на жаль, він ніби залишився в іншому житті, що здавалося тепер таким далеким.
А тут все було так реалістично! Навіть запах! Від моїх викрадачів виходив запах смерті, запах крові та поту, а їхні руки були тверді та теплі.
Моя впевненість у тому, що це лише дурний сон чи маячня, галюцинація почала вагатися. І коли я ногою випадково зачепила камінь, зазнавши справжнісінький біль, заперечувати реальність того, що відбувається, стало ще важче.
Може це операція спецслужб, а ми з Ванькою як дві дурні мухи в павутину потрапили в центр подій? І нас тепер вважають за злочинців, а Ваньку вже десь катують?! Ледве сльозу від жалю не пустила, але вчасно згадала, що це все його вина і передумала плакати.
Погляд мимоволі впав на спорядження воїнів, і версія про спецназ і спецоперацію відразу луснула, як мильна бульбашка. Що ж я сучасний одяг не відрізняю від обладунків? Бачила в кіно як спецпідрозділи виглядають: і "Беркут", і "Альфа", навіть "Барса" з "Титаном" з фільмів пам'ятаю.
Хіба щойно, у спецназівців Хелловін або вони переодяглися для маскараду. Маячня! Одне зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Голова йде обертом.
Але як людина раціональна і матеріальна, яка не вірить у всяку фантастичну нісенітницю, все ж таки спробувала розмірковувати логічно.
Повернемося до фактів: мене тягнуть якісь мужики в дивному одязі, і тягнуть швидше за все до свого начальства. А це вже щось. Значить, буде можливість порозумітися і виправдатися. А ті мертві люди біля дороги, мабуть, і самі були бандитами, яких ці молодці знешкодили. Не було пояснення тільки зниклої принцесі, так на мене схожої, але це можна списати на стрес. Бувають у людей галюцинації.
Швидше за все я виявилася не там, і не в той час. Сталася помилка, і мене прийняли за когось іншого. Зараз дотягнуть куди треба, і все проясниться.
Але як виявилося, момент прояснення відбудеться не так скоро - мене дотягли тільки до коней, що паслися неподалік. Я не встигла озирнутися толком на всі боки, як один із «ніндзей», грубо підхопивши мене під м'яке місце, закинув, немов мішок з картоплею, на коня, за стрибнувши слідом у сідло сам.
– Хам! - брязнула я йому і тут же прикусила язика.
Кращим у моїй ситуації все ж таки мовчати і не злити цих людей, а то чого доброго вирішать не везти мене нікуди, а прибити на місці.
Не встигла я хоч трохи зручніше розміститися, щоб не так боляче давило в живіт, як ми вирушили в дорогу. Їхати в такому становищі – пекельні муки. Це я зрозуміла в перші хвилини руху.
Крім того, що кров прилила до голови і мене почало нудити, при кожному хитанні, ще й боляче вдарялася. Щоб хоч трохи було легше, уперлася руками в бік коня, щоб не так розгойдувало і не клацати зубами, з небезпекою прокусити собі язик, та через кожен крок поправляла шапку, яка все норовила сповзти мені на очі.
- Чи можна їхати повільніше? - прошипіла я крізь зуби і таки дуже прикусила язик, що ще раз переконало мене в даремності слів.
Навряд чи мене хтось почув. Не знаю скільки ми таким чином рухалися, я втратила рахунок часу. Здавалося, ще трохи цієї качки і моїх нутрощів вивернутися навиворіт. З кожним кроком уже ненависного коня, що став мені, ще більше запевнялася, що все відбувається наяву. Такого просто не може бути уві сні. Я раптом чітко це усвідомила і мені стало страшно.
08.02
На моє величезне полегшення, нарешті, зупинилися, і я змогла підняти голову, щоб оглянути не тільки круп, копита коня і землю під ними, а й навколишнє оточення.
Ми знову повернулись до лісу. Не треба було мені з нього виходити взагалі. Може, уникнула б усіх цих неприємностей, а спокійно дочекалася б Ваньку.
Мене, немов куль із зерном, скинули на землю. Які вони все-таки неввічливі! Піднятися я навіть не намагалася, заплющивши очі, лежала, перечікуючи поки пройде біль і в затеклі кінцівки повернеться чутливість. Але довго перебувати у розслабленому стані мені не дали.
Той самий «ніндзя», що мовчки закинув мою персону через сідло, так само безцеремонно поставив мене на ноги. Прийнявши вертикальне положення, змогла нарешті озирнутися. Я опинилась у справжньому похідному таборі. По периметру невеликої галявини були розкладені багаття, навколо кожного з них сиділо по кілька воїнів, а посередині стояв невеликий намет, мабуть для начальства. До цього намету мене й повели, схопивши боляче під лікоть.
Що за варварська поведінка? Невже не можна просто вказати напрямок, адже я й сама ходити можу? Але обурюватися не було сенсу, ці воїни за весь час нашого знайомства не промовили ні слова. Тим більше з'явилася надія, раз ведуть до головного, значить, зможемо порозумітися і мене нарешті відпустять.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп», після закриття браузера.