Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Я сиділа навпроти Кості і розуміла, що не зможу. Ось просто не зможу перервати зараз обговорення майбутнього весілля словами про те, що його не буде. Так, я не відчувала обов'язкового в такому випадку захоплення і трепету, але мені вже й не вісімнадцять років. Це усвідомлений крок – продовження тривалих стосунків, які дали нам змогу зрозуміти, що ми підходимо одне одному…

Від цієї розмови з самою собою до горла підкотила нудота. Почуття провини посилилося тим, як прагматично я розглядала людину, яка неодноразово демонструвала любов до мене вчинками, а не просто гарними словами.

- Люба, ти чимось засмучена? – тепла долоня ніжно стиснула мої пальці. Карі очі занепокоєно ковзали на моєму обличчі, намагаючись прочитати відповідь до того, як я її дам.

- Просто втомилася трохи, Костю.

- Тобі б у приватну клініку влаштуватися, - хлопець відкинувся на спинку стільця, - там і умови, і зарплатня інша. Бо з цими чергуваннями зовсім вимоталася.

Ця розмова відбувалася не вперше і не вп'яте. Моє рішення й надалі працювати після ординатури у «звичайній» лікарні стало причиною першої нашої серйозної суперечки. Костя сказав, що я не маю амбіцій, оскільки хочу все життя “орати за копійки”, а я заявила, що не для всіх збільшення рахунку в банку-сенс життя. Зрозуміло, мене не надто влаштовувала нинішня зарплатня, але це не змінювало бажання допомагати всім людям, а не лише тим, кому вистачає грошей на платну медицину. І робити це можна було лише працюючи у звичайній лікарні.

Костя дуже образився - адже він намагається заради нашого з ним майбутнього. Кредит за квартиру сам себе не виплатить, та й загалом він як чоловік хотів забезпечити мені гідне життя. А мій вибір місця роботи не подобався йому не стільки через мізерну оплату – заробіток, знову ж таки, його турбота, скільки через занепокоєння станом мого здоров'я. Мені стало дуже соромно за свої слова та висновки, але рішення про те де працювати, я змінювати не збиралася. Костя змирився. Начебто. І все ж таки не втрачав нагоди уточнити невідповідність зусиль, що витрачаються мною до оплати праці.

- Я знала, на що йду, вибираючи таку професію, Костю. Доклала багато зусиль, щоб, будучи жінкою, стати хірургом.

- Знаю, знаю, - перебив він, міцніше стиснувши мою руку, - пам'ятаю. Просто не хочу, щоб ти втомлювалася.

- Так, може, прямо зараз поїдемо відпочивати, - я ковзнула вільною рукою по його стегну вгору, а чоловік квапливо перехопив її.

- Ну що ти робиш, Елізо, а? – озирнувшись на всі боки, прошепотів. - Адже не самі.

- І що з того? - вже пошкодувавши про те, що змусила себе запропонувати, запитала я. Костя завжди був проти будь-якого прояву почуттів на публіці. Не йшлося, звичайно, про властиві підліткам «обтискання» по кутках, але особисто мені не вистачало банального тримання за руки (ми ходили тільки під руку) або поцілунку на прощання (справжнього, а не в щоку). Але Костя вважав за краще залишати все це за дверима спальні. Безпосередньо в ній він був таким, як і в платонічній частині відносин – уважним, ніжним, послідовним та завбачливим у питаннях контрацепції. І наша близькість завжди була… приємною. Але не такою, як один лише поцілунок із Джейком. Кров не кипіла в жилах, мозок не плавився від бажання.

Я тихо одяглась і пішла. Він знову засмутиться, що не розбудила і поїхала сама, але я просто не могла навіть дивитися на нього зараз. А тим більше говорити. Окрім почуття сорому, що стало частиною мене за ці два тижні, я мучилася усвідомленням того, що якщо зараз ми з Костею швидше друзі, ніж пара, то що буде через кілька років? І невже я – романтична дівчинка, яка мріяла про казкове, всепоглинаюче кохання, зв'яжу своє життя з людиною, яку… Не кохаю? Або, можливо, навпаки, те, що між нами - і є те саме кохання - спокійне, розмірене, стабільне, що обіцяє тихе сімейне щастя. Як море у штиль. Прекрасне, якщо ти на пляжі, і смертельно небезпечне, якщо ти пливеш на кораблі з самими лише вітрилами. До якої категорії належала я, тепер не могла б сказати точно.

Джейк поїхав не попрощавшись, і це втішило. Адже подалі від нього мало стати легше. Що саме? Обміркувати та вирішити? Чи просто внутрішньо змиритися з уже прийнятим рішенням, бо так правильно? Дізнатися довелося лише за кілька днів. Від кого Костя дізнався про мене і Джейка, думати не доводилося. Від факту, що останнього немає поблизу, а між нами нічого по суті й не сталося, разом із можливістю «вилити душу» Кості, стало легше до того моменту, як Джейк намалювався у дворі лікарні. Як у дешевому серіалі? Самій стало б смішно, якби головною героїнею була інша.

Вони побилися. Якщо це можна було так назвати, адже навіть Джейк, який ледь оправився після поранення, перевершував у силі і спритності Костю. Результатом стали розбите обличчя, вивихнута рука, вибитий зуб останнього і моє почуття провини, що посилилося тим, що Костя ні словом, ні поглядом не дав зрозуміти, що в тому є моя провина.

Це Джейк чіплявся до мене, це він не прийняв відмови. По суті все виглядало саме так, і я, надаючи допомогу Кості, пообіцяла собі, що надалі «так» буде насправді.

Віка теж плакала і вибачалася. Адже вона як краще хотіла, а вийшло…. Так що не позбавивши статусу подружки нареченої, я позбавила її статусу найкращої подруги.

Джейк знову з'явився. Знову приїхав до лікарні, підгадав до кінця мого чергового чергування. Стояв, притулившись до відполірованого сріблястого боку крутої машини, високий і дуже красивий. Сяючий, як сонце - недосяжний, принадний і смертельно небезпечний. Підлетівши надто близько-згориш живцем.

- Джейк, ну дай мені спокій! Невже мало того, що трапилося?

- Ну, пробач, крихітко, - він наблизився. - Не думав, що у твого принца настільки паскудна реакція. Крім того, він перший до мене поліз чи не так?

- Не так! - голос зірвався на крик. - Джейк, для тебе – це чергова гра. Чергова перемога для золотого хлопчика, здатного здобути будь-яку, лише поманивши пальцем.