Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 5

Ввечері дракари пристають до берега. Ми сходимо на землю, і я ще деякий час стою, погойдуючись, і з цікавістю спостерігаю, як вікінги витягують свої кораблі на сушу.

По річці Сіоні нам пливти ще близько п'яти днів, і рівно стільки ж є у мене часу, щоб зробити нову спробу втекти. Я дуже сподіваюся на те, що ця спроба буде більш вдалою, ніж попередні. Але, на жаль, сьогоднішню ніч все ж доведеться провести в компанії цих головорізів.

Удар по голові для мене не пройшов безслідно, більшу частину дня я проспала, і тепер відчувала себе набагато краще. Але тупий біль в потилиці чітко вказує на те, що до одужання ще далеко. Якщо я в такому стані спробую втекти, то не факт, що не знепритомнію десь під найближчим кущем. Краще почекати, підправити здоров'я і, за одно, приспати пильність ворогів.

Поки інші вікінги розбивають табір, ставлять легкі курені зі шкур для ночівлі, розводять багаття, Ове разом з ще одним воїном Егіллом, нас, бранців збивають в купу, зв'язавши мотузкою кожному руки і ноги. Але в кущики, велике їм спасибі, здогадуються перед цим відвести, і делікатно залишити наодинці зі своїми природними потребами.

Я спеціально довше засідаю в цій імпровізованій вбиральні, щоб наші вартові подумали, що у мене справи серйозніші, і поза для них відповідна. Раптом підглядають. Від них можна очікувати чого завгодно.

А повернувшись в супроводі Ове в табір, з полегшенням сідаю на землю біля Ульріха і, втомлено прикриваючи очі. Тихо зітхнувши, прихиляюсь спиною до шорсткого стовбуру невідомої мені деревини, біля якої нас залишили відпочивати. Таке відчуття, ніби камені перевертала, а не просто пройшла кілька десятків кроків. Напевно, у мене і є той самий струс мозку, про який колись розповідала мама. Сонливість, нудота, біль в очах – всі ознаки, як то кажуть, на лице. Це ж треба було так вляпатися! Хоча, може, це мені ще стане в нагоді. Побачивши мій стан, цілком можливо, що стерегти такого, як вони кажуть «замірка» будуть менш завзято.

Цікаво, а Ульріх погодиться зі мною тікати? Кидаю погляд на нахмуреного ченця, який уважно стежить за кимось біля багаття. Не розуміючи, що настільки привернуло увагу чоловіка, сама переводжу туди погляд.

У жовтуватому кружальці світла, в небезпечній близькості до вогню сидить, схрестивши ноги, Йорун. Вона знову зняла свою хустку, і, розстеливши її на землі, акуратно розкладає на ній свої чарівні камінчики. Стара, немов відчуваючи мій погляд, раптом відривається від свого заняття і піднімає голову, безпомилково знайшовши мене очима. І у відповідь на мій збентежений погляд криво посміхається.

Я знову прикриваю повіки, відчуваючи, як біль накочує новою хвилею.

- Він що знову відключився? - бридкий Сван дзижчить над вухом, як докучливий комар. Так би і прибила гидоту.

- Нічого я не відключився, - різко розкриваю очі та гнівно дивлюся на вікінга.

- Тоді на он, пий, - пхає він мені в зв'язані руки знайому миску. - Йорун передала. І чого вони всі з тобою носяться, як з яйцем. Як на мене, краще б здох і очі не муляв! - видає гнівну тираду варвар і, розвернувшись, йде.

Коли посудина порожніє, одна половина її вмісту все ж таки потрапляє до шлунку, а інша розпливається вологою плямою на грудях - як не крути, а із зв'язаними кінцівками важко себе обслуговувати - до мене підходить Ове.

- Йдемо, вовченя, - розв'язує мої мотузки старий і піднімає на ноги. - Йорун веліла тобі лягати спати.

- Куди ви його ведете, - зараз же скрикує Ульріх і поривається встати на ноги. - Я з ним!

- Тут сидіти будеш, чернець. Тебе не кликали – твердо говорить йому Ове, і запал Ульріха в ту ж мить зникае. Він як лантух валиться назад на землю і кидає на мене нещасний погляд.

Я легенько киваю йому, побоюючись нового головного болю, і слідую за Ове, який схопив мене за плече.

В голові клубочиться туман, забиваючи думки щільною ватою. Я ще встигаю здивуватися цій втомі і краєм ока помітити, що опиняюся в якомусь наметі, а потім, буквально падаю на землю і засинаю, порадівши, що піді мною не голий ґрунт, а тепле пухнасте хутро якоїсь невідомої мені тварини.

У цей момент мене абсолютно не хвилює ні де я, ні що зі мною буде, ні з чого мені така честь ночувати під дахом, коли інші бранці вдовольняються землею біля багаття і власною рукою замість подушки. Головне, що мені тепло і м'яко, а головний біль і нудота вщухають.

- Спи-спи, крихітко, - по моєму волоссю проходить тепла долоня, що знімає залишки хворобливих відчуттів. - Тобі ще багато доведеться пережити.

А потім мене вкривають м'якою теплою ковдрою з козячого пуху. На мить мені здається, що зі мною поруч мама, а я знову в своїй дитячій спальні в улюбленому Кінлохсі. Я навіть відчуваю запах рідного дому і задоволено зітхаю, блаженно посміхаючись. А раптом ці бридкі вікінги всього лише сон? Раптом ніякого нападу не було, і я завтра прокинуся в своєму ліжку, ніби нічого не трапилося?

Але ранок приносить гірке розчарування. Я все-таки в полоні у варварів. Більше того, прокидаюся в наметі Йорун, а відьма сидить біля мене і щось зосереджено помішує в маленькому казанку.

- Випий, вовченя, - побачивши, що я прокинулася, суне вона мені під ніс своє вариво, переливши його в глиняну миску.

Злякано відповзаю, нарешті, розуміючи, що вчора мене чимось опоїли. Ні, не на ту напали! Більше до її мерзенного пійла я не доторкнуся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно