Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

   Віка.

- Подобається підглядати? - Запитує перехиляючись через стільницю. 

- Якщо чесно, не дуже полюбляю любовні сцени з причмокуванням, - випрямляюся й гордівливо підіймаю догори підборіддя. А який сенс присідати й грати в схованку, якщо місце твоєї дислокації “спалили”. 

- То що ти тут забула, Руда? - Кидає з викликом, його очі відбивають промені ліхтаря й здається, ближчать, як у того демона з дитячих кошмарів. 

- Це не твій дім! І кухня не твоя! - Відступаю на крок, бо шкірою відчуваю його натиск, навіть повітря навколо наелектризоване до межі. Та от халепа, далі відступати немає куди - стіна. Намацую вимикач світла і тисну з усієї сили. 

      Кухня вмить стає яскраво освітленою. Користуюся тим, що Богдан мружиться, звикаючи до яскравого світла втікаю, цуплячи по дорозі печиво, застрибую на те саме місце де сидів він. 

       Він розвертається у мій бік, ще й досі насуплений. А що такого? Я ж стала свідком лише поцілунку! Могли б обрати місце і покраще!

         Та блондина добряче зачепило, він знову робить крок у моєму напрямку.

- Дан, ти де? - Чую від незнайомого хлопця котрий щойно увійшов у кімнату.

        Незнайомець зиркає на мене, кривлячи губи. Пригадую, що точно не виглядаю зараз на всі сто. Обличчя в тон палаючому волоссю, та ще й блискуче від крему-пантенолу. Відсутній мейк. Я взагалі то поїсти збиралася, нарешті, а не дефіле влаштовувати. Замість звичних коротеньких шортиків довга й безформенна футболка невідомого науці кольору.

- Ходімо, друже! Класні дівчата сумують! - Продовжив той. - А ти витрачаєш дорогоцінний час на ось… цю…

- Слова підбирай! - Зле випалив Богдан й пішов геть. Я лишилась в кухні сама. 

        Це він зараз вступився за мене, чи як? 

      Зістрибнула зі стільниці й вимкнула світло. Краще перестрахуватися, щоб знову когось не шокувати своєю появою. Звичайно не приємно відчувати себе “страховиськом” і слова того нахаби боляче шкрябають усередині. Настільки відчуваю себе гидко, що навіть нічого не можу проковтнути. Тож з мене сьогодні ніяка “нічна жріца”. Жалкую, що взагалі вийшла з кімнати. Напевно треба подбати про хоча б невеличкий стратегічний запас снеків у своєму “сховку” на ось такий випадок, як сьогодні.  

         Цуплю декілька яблук та пачку печива й зникаю звідси.

        Та повернувшись у свою кімнату ще довго не можу зімкнути очей. З вулиці лунає сміх і музика. А я… Самотність розповзається кожною клітинкою тіла. Хочеться додому. повернутися до Києва. Навіть колишній хлопець пригадався. І тепер наша сварка здається такою безглуздою. Але ні! В мої правила не входить телефонувати першою! 

         А ще клятий Бодя вперто стоїть перед очима і нікуди не збирається зникати. Цікаво! Чи Марію він теж так само пристрасно цілував, як і мене того вечора?

        Засинаю коли вже починає світати надворі. 

       Звичайно, просинаюся вже перед обідом. Ранок для пташок, а я не пташка… Відкидаю тоненьку бавовняну ковдру й солодко потягуюся. Зістрибую з ліжка і завмираю навпроти вікна. 

       Знову він! Підтягується одягнутий у самі шорти. Робить вправи розвернутий хребтом до мене і я залипаю, спостерігаючи за кожним рухом його ідеально складеного тіла. 

      Та ось він зістрибує і розвертається у мій бік. І не просто дивиться, салютує мені. Дідько! Він що спинним мозком відчуває мене? 

      Ховаюся одразу в глиб кімнати. Треба відволіктися й розігнати кров, яка прилила до обличчя. Швидко приймаю душ і наводжу красу. На мою радість подразнена шкіра за ніч трішки відійшла. Засіб проти опіків все ж таки допоміг. 

      Неохоче чимчикую на кухню де застаю ту ж саму компанію. Всі окрім мене виглядають: бадьорими, свіжими та відпочившими. Ми що, живемо в паралельній реальності? Де можливо пів ночі вживати алкоголь та не спати і виглядати на всі сто. 

       Богдан сидить поряд з Марією, щось шепоче їй на вушко і вона весь час посміхається. 

       Фу, це мене зараз нудить від простих речей? Чи це мої особисті “жаба” і заздрість завітали? 

- Вікусю! Ти себе добре почуваєш? Бо виглядаєш якось не дуже! - Вгадайте хто? Бінго! Звичайно тітка Ліда. Та що мені пороблено?

- Дякую! Зі мною все добре! - Чавлю з себе слова через міцно стулену щелепу. А сама про себе: “Ні, нічогісенько не добре, я хочу зникнути звідси! Але вимушена посміхатися і відповідати на Ваші недоречні питання.”

       Цей день нічим не відрізняється від попереднього. Сніданок, який зовсім не сніданок, бо закінчився близько дванадцятої години дня. Потім натовп підхоплюється й збирається на море і дім починає нагадувати вулик де всі метушаться. 

         Цього разу позичила крем у Лєри й добряче намастила всі ділянки шкіри. Береженого Бог береже. У батьків Валерії і Марії організувалася своя компанія і вони мало цікавилися нами. Близнята Вася і Невася поплелися за ними, сперечаючись хто перший плаватиме у морі на надутому величезному крокодилові.

           Знову на пляжі знайомі обличчя. Ті ж самі хлопці, що й учора. Та ще й той, кого бачила вчора чи вже вірніше сказати сьогодні на кухні. Той самий, котрий скривився оглядаючи мене з ніг до голови. Він і зараз витріщається на мене. Напевно можна було б і засумніватися чи вчорашня дівчина перед ним зараз, але моя вогняна грива, її не сплутаєш! Знімаю футболку й шорти, відчуваючи, що він і досі спостерігає. Обертаюся, як це полюбляє робити Бодя! Але облом! Він вже давно переключився на Лєру і Марію. Ну і байдуже! Начхати!