Читати книгу - "Чортівка на виданні, Крістіна Логоша"

– Так ви все знали?! – здивувалася я, але, розуміючи, що перевага на моєму боці, відразу взяла себе в руки. – Ні, не хвилююся. Переживаю, що ви даремно розтратити сили. І так сполошили підлеглих, стільки блакитного піску витратили. Пожалійте себе – в цьому будинку ви нікого не знайдете.

– Я завжди отримую те, за чим прийшов.

Він стукнув тростини об підлогу, і очі черепа на рукоятці засяяли яскравим світлом, яке розповзлося зеленою плямою. Воно збільшувалося, повільно підбираючись до мене. Я боязко підняла ноги і поставила їх на софу, але пляма піднялося по ніжках, фарбуючи меблі в зелений колір, і торкнулося моїх голих стоп. На подив, нічого не сталося.

Чаклунство розтіклося по всьому будинку.

– Не варто турбуватися, ця магія торкнеться тільки вашого брата.

– А я і не хвилююсь, бо знаю, що його тут немає.

Я опустила ноги на холодну підлогу, обійшла канапу і, встала навпроти відьмака, спираючись на спинку одного з диванів.

– Сподіваюся, після цього ви залишите в спокої мій багатостраждальний будинок.

Він посміхнувся, і на його лівій щоці з'явилася приємна ямочка. Мені здалося, що йому сподобалась впевненість, з якою я зустрічаю його кожен випад. Зі швидкістю рисі він підійшов до мене впритул, взяв за підборіддя і пильно подивився в очі.

– Як тільки заберу, що мені належить. Хоча... – тильною стороною долоні провів по моїй шиї, ніжно пестячи шкіру, і зупинився трохи вище грудей біля рушника, – ...ми могли б домовитися. Я б міг пробачити кілька тисяч в обмін на вашу турботу, Мізріель.

Я лише розсміялася. Різко долонею обхопила горло відьмака, немов збиралася задушити, нігті витягнулися, і їх гострі кінці небезпечно вп'ялися в його шкіру в тому місці, де пульсувала вена.

– Моя турбота коштує дорожче, містер Брієр. Набагато дорожче, – промовила крижаним тоном, дивлячись, як самовпевненість сповзає з його обличчя. – Ви мене розчарували, я думала ви джентльмен.

– Зате я не розчарований. Ніколи не думав про вас як про леді, – вишкірився нахаба.

І в підтвердження своїх слів він схопив за вузол рушники, готовий здерти його в будь-який момент. Від напруги в кімнаті, здавалося, тріщало повітря. Ми пронизували одне одного поглядами, готові вступити в сутичку в будь-яку секунду.

Гучний стукіт відвернув увагу. Поки ми сперечалися, магічний радар обшукав весь особняк і, не знайшов брата, повернувся до артефакту відьмака.

– Ваша тростину впала, – сказав я, не приховуючи переваги. – Будьте джентльменом, тримайте слово – залиште мій будинок.

Себастьян зробив крок назад, відпустив мене. Він виставив руку в сторону софи, і циліндр прилетів в його долоню. Спритним рухом надів його на голову, хитро посміхнувся і мовчки пішов до дверей.

Я не повірила своєму везінню і йшла по його п'ятах до парадних дверей. Сперлася на одвірок, дивлячись, як він йде по садовій доріжці.

– На все добре, містере Брієр. Скажу чесно – не рада нашому знайомству.

Він обернувся, і в його очах танцювали іскри.

– Це не кінець, міледі де В’єр. Ми ще з вами не закінчили. Я заберу у вас все, і ви приповзете до мене на колінах.

Самовпевненість відьмака не викликала нічого, крім сміху.

– Містер Брієр ... Ви сказали ... що заберете все, – крізь сміх запиналася я, – Так навіщо чекати? Почніть прямо зараз! – Я зірвала рушник і кинула його відьмаку. – Всього вам не доброго! – З гуркотом грюкнули дверима, залишаючи за нею приголомшеного моїм вчинком чоловіка. Важко видихнула, вголос промовила: – Подивимося ще, хто кого!