Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Арт.
Маю зізнатися, вчора після пива і майже безсонної ночі, яка передувала цій, мене добряче вирубило. Прокинувся вночі, бо якесь волохате чудовисько стрибнуло на моє ліжко, та аби тільки стрибнуло… Почало вилизувати мою бороду, муркотіти та тертися… Інші пікантні подробиці я притримаю на випадок, якщо тут є вагітні жінки та діти…
Такого котячого екстазу світ ще не бачив. Десятки, сотні приблудних і не дуже котів, які нявчали на таких частотах, що в мене закладали вуха.
Що в біса тут відбувається? На порозі мого дому відкрився якийсь портал в їх котячий світ?
Чи може… Окинув оком вікна своєї сусідки. Леді “рожева піжама” доклала своїх рученят?!.. Винахідниця йопта…
Моя щелепа напружилася.
Забратися геть від колишньої, яка виносила мозок 24/7 своїми витівками і безкінечними трешовими ідеями. Радіти тиші і спокою, які врешті-решт отримав в успадкованому від покійного діда будинку. І ось знову “здрасті”! Ви нас не звали, а ми приперлися. В мене одне питання, де я так налажав у цьому житті? І як спокутувати, щоб нарешті зажити в мирі зі всесвітом? Що я маю зрозуміти? Мушу стати терплячішим? Працювати над поліпшенням карми?
Ну що ж! Ок!
“Чуєте? Там вгорі!”, - вимовив підіймаючи руки вгору до неба та поплівся до нічного магазину за котячим кормом.
Ці волохаті безхатченки самі себе не нагодують…
Бачили б ви очі продавчині, яка вибивала мені на касі о шостій ранку мішок котячого корму й з десяток консервів. В її погляді так і світилося німе питання, чи то в мене справи настільки кепські… Продовжувати не буду, самі зрозумієте!
- Агов! Пухнасті дупи! Мерщій снідати! - Покликав і почав розкладати корм в пластикові миски.
Потім заварив міцну каву й зручно вмостився за столом на порозі будинку.
Гардина у сусідських вікнах сіпнулася. Отже “винахідниця” теж вже не спить.
Пробігла в голові думка “всиновити” одного котейка. Назвати наприклад “ДЮК”, скорочено від п@@дюк… Прикинув, як чоловіки мікрорайону будуть вистрибувати у вікна від коханок, коли зватиму кота додому повним ім'ям! А в цьому щось є…
Аліна.
Він - тип, який доводить мене до гикавки і лякає водночас. Його чоловіча міць і брутальність хвилює… Знаєте, напевно, як це, коли від одного пронизливого погляду встає підшерсток на загривку… І долоні стають холодними, а ти сама напружуєшся до межі, наче натягнута струна.
І тут! Цей двуметровий амбал, осередок тестостерону, похмурий “морський вовк” чи “пірат” як мінімум… Годує котів… Серйозно? Я навіть очі спросоння протерла.
І не просто годує, а й тримає одного з них на руках і гладить…
Ось він полишив пухнастика й щез за рогом на декілька хвилин, а повернувся з лопатою.
Маніяк з сокирою у фільмах жахів виглядає більш доброзичливо у порівнянні з ним. Тепер все стає на свої місця. Корм з трунком, лопата…
Відсахнулася від вікна, бо він спрямував свій погляд на мої вікна.
І мене закопає…Десь у садку…
Ніхто ніколи не знайде!
Моторошно! Знову гикавка напала…
Тепер зрозуміло чому будиночок обійшовся так дешево…
Тим часом сусід позбувся майки й почав копати. Звичайно, а що ще він може робити, коли в руках лопата?!
Цікаво, чи всі маніяки мають такі довершені форми?
Стоп! Щось моя фантазія почала не туди звертати…
З домівки все одно прийдеться вибиратися. Сьогодні в мене робочий день! Зітхнула й пішла одягатися. Та пам’ять знову й знову підкидала майже оголене тіло цього Арта.
Дотягнула до останнього, очікуючи, що земля перед будинком колись закінчиться, як свого часу трава, але не цього разу, я все ж таки вийшла з “засади” й бігцем направилася до фіртки. З десяток котів ще й досі вилизували один-одного й мурчали на його порозі: ситі та задоволені.
Ось до “свободи” лишається декілька метрів.
- Мняу! - Неочікувано вигукнув сусід, мене аж підкинуло.
Хоч додому не повертайся, бо ніякої впевненості що за “сюрприз” тебе чекатиме за рогом…
Можливо хтось з Вас скаже, що сама винна, адже перша почала. Ні не перша! Має бути якась сусідська повага, виховання, а звідки вони візьмуться у цього “Конана варвара”? Врешті-решт, я тендітна жінка. Не треба мене лякати до гикавки своїм виглядом і кошлатою бородою. Ми жінки істоти лякливі, можемо і вгріти межи очей пательнею ненароком. І поклястися щиро дяді поліцейському, що невинні, а та косоокість у сусіда то від постійного рукоблудства… І взагалі він мені в сусідський спадок вже таким дістався… А я до цього жодним чином не причетна і крапка!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будинок не для щастя, Олександра Малінкова», після закриття браузера.