Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

І в цей самий момент за кілька метрів переді мною з'явилося легке світіння. Воно поступово збільшується і набуває обрисів людини.

Ну нарешті! Давно б так. Можна більше не ламати мозок. Ось я. Там ціль та нагорода. А ось перешкода. Нормальна, я навіть сказав би, штатна ситуація.  

Зсуваюся про всяк випадок на пару кроків назад, перевіряю активацію захисту і чекаю на остаточну матеріалізацію об'єкта.

Гм... Когось він нагадує мені? Твою ж гіпотенузу. Знайомий одяг. Та й постать... Я ніби в дзеркало дивлюся. Єдина відмінність — там де у людини обличчя, у мого супротивника гладкий овал з прорізами для очей. На зразок маски для хокейного воротаря.

Вихоплюю бластер, і фігура навпроти повторює мій жест. Причому синхронно.

Наводжу зброю і дивлюся в розтруб бластера, що спрямований на мене.

Тричі тисну на спуск, цілячись у район грудей і… від досить відчутного поштовху, частково поглиненого силовим полем, роблю крок назад. Мій супротивник повторює кожен рух до міліметра.

Так ось що вони вигадали наостанок. Дзеркальний двійник! Доводилося читати у фантастичних романах, що коли боги хотіли зупинити героя, то виставляли проти нього його копію. І перемогти себе самого вважалося найскладнішим завданням. І тепер цей фокус вирішили провернути зі мною.

«202… 201… 200… 199…»

Гаразд. А якщо так?

Цілюся в обличчя. Стріляю… і заплющую очі від розряду плазми, що спалахнув перед очима. Захист спрацьовує, шкоди ніякої, але інстинкти сильніші. Мимоволі хапаюся руками за обличчя, при цьому гублячи бластер. Ну як хапаюся? Погладжую повітря сантиметрів за п'ять від голови. Захисному полю однаково що зупиняти.

Посилено моргаю. Спалах, підсилений ПНО це не жарти. Так і осліпнути можна. Якийсь час чекаю, доки зникнуть червоні кола, даю сльозам промити очі, і лише потім оцінюю обстановку.

Не знаю, як постріл подіяв на двійника, навряд чи його анатомія ідентична живій людині, але, тим не менш, його бластер теж валяється на підлозі.

«168 ... 167 ... 166 ... 165 ...»

Гм… Цікаво. Думка, що швидко промайнула, вимагає підтвердження.

Активую інвентар і дістаю з нього недоїдений шматок ковбаси. Побачивши, як такий же огризок виникає в руці противника, насилу стримую посмішку. Кидаю у двійника ковбасою і ледве не іржу, отримавши аналогічне частування у відповідь. Все, хлопці, я зробив вас! Вибачте, але головна зброя людини — мозок, а не м'язи або інші пристосування. А він, якщо хтось не в курсі, у дзеркалі не відображається.

Піднімаю бластер і ховаю його в інвентар. Зараз від нього немає сенсу, я збираюся розіграти зовсім інший сценарій.

Злегка пригинаюсь, виставляючи руки, ніби збираюся схопитися з супротивником урукопашну. Двійник копіює мої рухи. Крок назустріч… Він робить те саме. Крок убік, ніби хочу зайти збоку. Відповідь симетрична. Ще крок… ще…

Ми повільно рухаємося по колу, як борці на татамі, готові ось-ось зчепитися у поєдинку. У всякому разі, саме так виглядає збоку. 

«125… 124… 123… 122…»

Іноді роблю обманні рухи руками, перевіряючи дзеркальність противника. Той повторює все до дрібниць. Чудово. Саме те, що треба. Крок вперед, удар у груди та відскок із прискоренням від отриманої здачі. А тепер ще крок убік.

Нерви на межі, тому здається, що безпристрасна маска глузливо посміхається. Мовляв, ну що, не виходить?

Дурнику, все вже вийшло, а ти так нічого й не зрозумів. Продовжую переміщатися, змушуючи рухатися супротивника і в той момент, коли ми описуємо повне півколо і змінюємося початковими місцями, я різко розвертаюсь і біжу до ящика.

Варіантів два. Перший — двійник продублює мій рух і тоді на нього взагалі можна забити. Другий — перш ніж він зрозуміє, що я роблю, пройде хоча б кілька секунд. Яких мені вистачить із головою, щоб подолати три метри та дістатися тумблера. Згоден на будь-який із них.

«87 ... 86 ... 85 ... 84 ...»

Назад не дивлюся. Не до того. Стрибок, другий… Тумблера немає, на коробці лише одна кнопка. Що ж, відсутність варіантів, теж плюс… Було б гірше, якби мені зараз запропонували обрати: який із двох чи трьох дротів перерізати. А так я просто ляскаю долонею по кнопці, сподіваючись, що це не детонатор. Інакше вибух анігіляційних мін не залишить навіть атомів.

— Дзинь!

Індикатор блимає та гасне. Одночасно з цим зникає і таймер, який завмер на тридцять сьомій секунді. Я встиг... Я молодець. Обертаюся до двійника, очікуючи, що той все ж таки нападе, але в кімнаті нікого немає. І тільки майже біля вхідних дверей повільно тане ледь підсвічена хмарка.