Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

Існує лише три можливості відтворити діалог цілковито правильно: завдяки аудіо-, відеозапису чи стенограмі. Хоча останній спосіб не гарантує цілковитої, до останньої коми, точності розмови. І справді, трапляється, стенографістка щось скорочує, резюмує, переформульовує, трохи узагальнює, хоча самі дух і тон розмови передаються загалом задовільно.

Хай там як, а мої діалоги, якщо не ґрунтуватимуться на точних і надійних до останнього слова джерелах, будуть вигадані. Однак у цьому останньому випадку їм призначається роль не гіпотипози, а радше навпаки — параболи. Або гранична точність, або ж гранична зразковість. А щоб не виникло плутанини, усі вигадані мною діалоги (їх не буде надто багато) я оформлю як театральні сценки. Краплина стилізації в океані історичної дійсності.

16

Маленький Гайдріх — гарненький, білявенький старанний учень, улюбленець батьків, скрипаль, піаніст, юний хімік, власник деренчливого голосу, через який дістав своє перше із багатьох прізвиськ: у школі його дражнили Козою.

Це були ті часи, коли над ним іще можна було глузувати, не ризикуючи життям. Але також це був той складний період дитинства, коли ми вчимося бути злопам’ятними.

17

Робер Мерль у «Смерть — моє ремесло» виклав у формі роману біографію Рудольфа Гьосса, коменданта Аушвіцу, на основі свідчень його сучасників, а також записів самого Гьосса, зроблених у в’язниці, поки він очікував на шибеницю; стратили його 1947 року. Першу частину твору автор повністю присвятив дитинству Рудольфа, вихованню, яке він дістав від батька-ультраконсерватора, абсолютно неспроможного сприймати будь-які зміни, як виявилося, вкрай згубного для Гьосса. Намір автора очевидний: йому йдеться про те, щоб відшукати якщо не пояснення, то бодай причини життєвого шляху цього чоловіка. Робер Мерль намагався розгадати — саме «розгадати», а не «зрозуміти», — як людина стає комендантом концтабору.

У мене такого наміру — саме «наміру», а не «амбіції» — щодо Гайдріха нема. Я не стверджую, що Гайдріх став відповідальним за «остаточне вирішення єврейського питання» через те, що, коли йому було десять років, однокласники дражнили його Козою. Не думаю також, що ті кпини, жертвою яких він став через те, що його вважали євреєм, обов’язково мусять будь-що пояснювати. Я згадую про ці факти лише через іронічне забарвлення, якого вони надають його долі: Коза стане тим, кого на вершині його могутності назвуть «найнебезпечнішою людиною Третього райху». А Єврей Зюсс перетвориться на головного творця голокосту. Хто б міг таке подумати?

18

Я уявляю собі сценку.

Райнгардт із батьком, схилившись над великим столом у вітальні, на якому розгорнуто карту Європи, пересувають маленькі прапорці. Обоє зосереджені, адже часи тяжкі, та й становище вкрай непросте. Заколоти послабили уславлену армію Вільгельма II. Щоправда, такі самі заколоти знесилили й армію французьку. Росія ж уся охоплена більшовицькою революцією. На щастя, Німеччина — не відстала Росія. Німецька цивілізація стоїть на таких міцних підпорах, яких комуністам не зруйнувати. Ні комуністам, ні французам. Ні євреям. У Кілі, Мюнхені, Гамбурзі, Бремені, Берліні німецька дисципліна й здоровий глузд незабаром знову візьмуть владу у свої руки — і війну виграють.

Але тут розчахуються двері. У кімнату вбігає Елізабет, мати. Вона зовсім втратила голову. Кайзер зрікся престолу. Проголошено республіку. Канцлером призначено якогось соціаліста. Вони хочуть підписати перемир’я.

Райнгардт, занімівши з подиву, витріщає очі й обертається до батька. Той по кількох тривалих секундах ледве чутно вимовляє лише одну фразу: «Це неможливо». Надворі 9 листопада 1918 року.

19

Я не знаю, чому батько Райнгардта, Бруно Гайдріх, став антисемітом. Натомість я знаю, що його вважали неабияким жартівником. Він, схоже, був веселуном, душею компанії. Крім того, як казали люди, жарти його були аж занадто смішні, як для неєврея. Принаймні цей аргумент не можна застосувати проти його сина, який ніколи не відзначався добрим почуттям гумору.

20

Війну програно, відтепер у країні панує хаос, дедалі частіше лунає, що євреї та комуністи ведуть її до загибелі. Юний Гайдріх, як і всі, помалу занурюється в політичну боротьбу. Він вступає до добровольчих загонів «фрайкор», які прагнули замінити собою армію, воюючи з усіма, хто лівіший за крайніх правих.

Утім, ці парамілітарні організації, що мали на меті боротьбу з більшовизмом, офіційно визнав уряд соціал-демократів. Мій батько сказав би: нічого дивного, адже соціалісти завжди були зрадники.

Це їхня друга натура: домовлятися з ворогами. Завжди можна навести купу прикладів. Якщо казати конкретно про цей випадок, то хіба не соціаліст придушив повстання спартакістів і дозволив убивство Рози Люксембург[4]? Руками фрайкорівців.

Я міг би розповісти більше подробиць про вступ Гайдріха до «фрайкору», але мені це не видається потрібним. Досить знати, що, приєднавшись до них, він став членом «військ технічної допомоги», призначених для протидії захопленню заводів і забезпечення належного функціонування комунальних служб у разі загального страйку. Яке тонке відчуття держави в такому юному віці!

Позитивом правдивих історій є те, що нема потреби перейматися ефектом реальності. Немає потреби виводити юного Гайдріха на сцену в цей період його життя. У 1919–1922 роках він далі живе в Галле (Галле-на-Заале, я перевірив) зі своїми батьками. Фрайкорівські загони на той час виникають практично скрізь. Один із них походить від славнозвісної білої Морської бригади корветен-капітана Ергардта. Цей загін мав емблему — свастику, а їхня бойова пісня називалася «Hakenkreuz am Stahlhelm» («Свастика на сталевому шоломі»). Як на мене, це передає тогочасні настрої краще за будь-який довгий опис.

21

Отож у Німеччині криза й безробіття, настали тяжкі часи. У дитинстві Гайдріх хотів стати хіміком, батьки мріяли побачити його музикантом. Але під час кризи надійним прихистком стає армія. Зачарований подвигами легендарного адмірала Люкнера, друга сім’ї, який сам себе назвав морським чортом і написав однойменну книжку, що здобула йому славу, Гайдріх іде у флот. Одного дня 1922 року, зранку, на порозі офіцерського училища в Кілі з’являється високий білявий юнак зі скрипкою в чорному футлярі — батьковим подарунком.

22

«Берлін» — німецький крейсер, де старшим помічником служить капітан-лейтенант Вільгельм Канаріс, герой попередньої війни, колишній таємний агент і майбутній голова служби контррозвідки вермахту. Його дружина, скрипалька, щонеділі влаштовує вдома музичні вечори. Стається так, що в її струнному квартеті звільняється місце. Молодого Гайдріха, який служить на «Берліні», запрошують долучитися. Мабуть, грає він добре, і господарі, на відміну від однокашників, цінують його товариство. Він стає завсіднім гостем музичних вечорів фрау Канаріс, під час яких слухає історії свого начальника, і вони не лишають його байдужим. «Шпигунство!» — повторює Гайдріх подумки. І, мабуть, мріє.

23

Гайдріх —