Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

здатність шкодувати або, може, просто мучитися, нарікаючи, хай там як, нарешті якоїсь миті полишала його і наставали моменти спокою, коли він казав сам собі: «Принаймні у мене є півдолара, бодай щось у мене є», — але ж тепер це виявилося не лише його помилкою, але й ганьбою, а головний герой дійства — цей негр, і ця кімната, і ця мить, та й сам цей день, — усе тепер, випалене, відбилося в круглому символі монети, і він уявляв, як лежить, дивлячись без нарікань, а погляд навіть умиротворений; щодня ця монета дедалі набрякає, розростається до неможливих розмірів, навічно різьблена в чорному склепінні його страждань, як останнє мертве, згасле місячне світило, яке завжди в повні. Він бачив самого себе, свою вутлу тінь, яка жестикулює, така мізерна на тлі свого безумного і марнославного затемнення, намарно лютуючи, але така невтомна, тому що він ніколи не зупиниться, він не міг тепер здатися, бо зганьбив не лише свою мужність, але й усю свою расу. Щодня після школи і цілого суботнього дня, якщо не було гри у бейсбол або полювання, або ще чогось, чого він хотів чи мав зробити, він ішов до дядька в офіс, де відповів на телефонні дзвінки або бігав з дорученнями, тобто виконував усе, що нагадувало якусь подобу відповідальності, навіть якщо насправді необхідності не було — це принаймні був якийсь натяк на його готовність додати собі частку ваги, значущості. Він розпочав це ще з дитячих років, коли ледве міг згадати — через сліпу і безмежну відданість єдиному брату своєї матері — над цим почуттям він ніколи й не намагався міркувати, і таке життя вів змалечку. Пізніше, підлітком п’ятнадцяти-шістнадцяти, а потім і юнаком сімнадцяти років він думав про хлопчика і його вихованця, пестунчика-телятко, яке той хлопчик піднімав та переносив на пасовисько над парканом щодня; спливли літа, і ось — дорослі чоловік і бик, а худобу, як і раніше, піднімали та переносили над парканом до пасовиська щодня.

Своє теля він покинув. Не лишалось і трьох тижнів до Різдва, і щодня після школи або по суботах він бував на Майдані, або там, де міг бачити цю площу або озирати її. День чи два стояли холоди, потім потеплішало, дув легкий вітер, незвично-яскраве сонце загорнулося серпанком, задощило, але він усе одно виходив і стояв просто неба на вулиці, де вітрини магазинів уже були переповнені іграшками та іншими різдвяними товарами, феєрверками і бенгальськими вогнями, вічнозеленими глицевими гірляндами, мішурою, або, зазираючи до запітнілих вікон аптеки чи перукарні, споглядав нетутешніх селян, тримаючи дві-чотири посилки по чверть долара за кожну, сигарети для Лукаса та склянку нюхального тютюну для його дружини, — усе в кишені загорнуто в яскравий різдвяний папір, — доки, нарешті, не побачив Едмондса та не віддав йому подарунки, щоб він вручив цим людям на Різдво. Але це лише відшкодовувало (удвічі) ті сімдесят центів, бо мертвотний, страхітливий, крижаний диск іще висів щоночі у чорній безодні злості та безсилля: «Якби він спочатку був просто чорномазим, лише на одну секунду, бодай на якусь мізерію, бодай на якусь крихітну дрібку секунди…». Отже, у лютому він почав відкладати гроші у скарбничку — двадцять п’ять центів, що він отримував щотижня від батька як грошову підмогу, і двадцять п’ять центів, які платив йому дядько, щось на кшталт офісної зарплати — доки у травні не накопичив достатньо, і він пішов зі своєю матір’ю, яка допомогла йому вибрати квітчасту сукню зі штучного шовку, і послав ту сукню поштою для Моллі Бічем на ім’я Керотерза Едмондса, Сільська Безкоштовна Доставка[7], і нарешті він відчув щось подібне до полегшення, бо лють зникла, але він так і не зміг забути горя і сорому; диск, як і раніше, висів у чорному склепінні, але минув майже рік, і склепіння вже перестало бути таким чорним, а диск дедалі блякнув, і можна було навіть спати під цим місячним світилом, так само, як, нарешті, виснажившись безсонням, засинають під згаслим місяцем на ущербі. Це сталось у вересні; шкільні заняття мали початися наступного тижня. Одного разу по обіді він прийшов додому; на нього чекала мати.

— Тут щось тобі є, — сказала вона. Це було талонне відро свіжої домашньої патоки, звареної із сорго, і він одразу знав відповідь, задовго до того, як мати скінчила говорити: — Це хтось послав тобі із садиби містера Едмондса.

— Лукас Бічем, — майже скрикнув він. — А він давно пішов? Чому на мене не почекав?

— Ні, — відповіла мати. — Він не сам приніс. Він це послав. Це привіз білий хлопчик на мулі.

Це було все. Усе повернулося до самого початку, звідки почалося; стало навіть гірше, бо цього разу Лукас наказав рукам білого підняти його гроші та повернути. Тоді він зрозумів, що не зможе знову почати, бо якщо віддати патоку, відвезти та пожбурити відром у Лукасові двері, — це будуть знову ті ж самі монети для Лукаса, які він накаже комусь підібрати та повернути власнику, не кажучи вже про те, що йому доведеться поїхати на шетлендському поні, якого він давно переріс і на якого соромиться сідати, а його мати не погоджується дати йому пристойного коня, якого він так хотів і якого йому обіцяв дядько, а до Лукасових дверей, куди хочеться жбурнути відром, треба діставатися сімнадцять миль, щоб покінчити цю історію. Це мало бути все; усе, що мало б його звільнити, було не просто неосяжне для нього, але й неможливе, і він міг лише чекати, коли щось зміниться, або забути про це, якщо не може дати собі раду.

Минуло чотири роки, а вільним він був уже вісімнадцять місяців, і гадав, що все скінчилося: стара Моллі вмерла, а її та Лукаса заміжня дочка переїхала з чоловіком до Детройта, і зараз він нарешті чув випадково уривчасті, запізнілі поголоски, що Лукас живе в будинку сам, ні з ким не спілкується, такий вовкуватий, і не просто друзів не має, хай і своєї раси, а й навіть пишається цим. Він бачив його тричі на міському Майдані, але не завжди по суботах, — ні, адже минув рік відтоді, відколи він збагнув, що ніколи й не бачив його там по суботах, коли приїжджали і всі інші негри і більшість білих із різних сіл. Ні, навіть з того часу, як він його бачив, минув майже рік, і причина була не в тому, що він сам приїжджав побачити, а в тому, що Лукас там бував одночасно з