Читати книгу - "Дарунок, Аст Квітка"

Того вечора я був на вечірньому чергуванні. Оскільки решта моїх колег вийшли у відпустки, хтось був на лікарняному, з хірургів залишився лише я. Після смерті матері лише робота змогла втамувати мій біль. Я розчинявся в улюбленій справі. Я думав про Персефону. Я думав про дитину.

Я досі не міг повірити — Персефона носить мою дитину. Я стану татом. Я вперше за дуже багато днів усміхнувся. Раніше я взаємодіяв з дітьми хіба коли проходив курси гінекологічної спеціалізації хірургії й робив кесарські розтини. Якщо таке звісно можна назвати взаємодією з дітьми. 

Персефона досить романтична натура. Коли ми прогулювалися, вона так щасливо дивилася на дитячий майданчик. Вона хотіла стати мамою.

Я щасливий, що вона не зробила аборт. Хоч я не можу собі пробачити, що я сам себе викреслив з її життя й життя малюка через мої необережні слова про аборт.

— Антаресе? Як ти, любий? — раптом позаду мене з’явилася Міранда, медсестра, яка давно на мене поклала око.

Її долоні торкнулися моїх плечей. Мені стало млосно. Замість того, щоб бути поряд з Персефоною й відчувати поштовхи нашої дитини, я змушений терпіти Міранду.

— Усе добре, Мірандо. 

— Як Персефона? — її солодкий голос фальшивив.

— З нею теж все гаразд. Ми чекаємо на дитину, — з викликом відповів я, аби вона відчепилася.

Ця звістка вразила Міранду до глибин її пластмасового серця. Вона розчаровано стиснула губи в одну тонку лінію.

— Я думала, ви вже не разом… принаймні, я чула, як ви десь місяці два тому розмовляли. Не схоже, що ви щаслива сім’я. Антаресе, не обманюй себе. Ти втомився від неї. Персефона така дивачка, — вона пустила глузливий смішок.

— Мірандо, я знаю, ти вже багато років цілишся на мене. Не вийде. Краще бути з дивачкою, ніж з пластиковою лялькою.

Я хотів ще багато всього сказати. Аж раптом термінове сповіщення. До лікарні доставили вагітну жінку, яку збила автівка на пішохідному переході. Я залишив свою каву недоторканою й вилетів з лікарської.

Моє серце пропустило кілька ударів, коли я побачив Персефону. Це вона ця жінка. Це її збила якась падлюка. Це моя дитина постраждала. Мене переповнював страх, злість і біль, але я розумів, що навіть не можна показувати свої емоції. Вона просто пацієнтка. Нікого з хірургів нема, у гінекологів зараз якась складна операція. Ця ідіотська бюрократія може забрати в неї й дитини життя, я не можу сказати, що це моя колишня. Це пацієнтка. 

Я провів швидкий огляд. Персефона була на межі життя й смерті, у неї відкрилася серйозна кровотеча: це був розрив судин. Її кров’яний тиск був дуже низьким, а пульс — прискореним, що свідчило про шок. Дитина, на щастя, здавалася стабільнішою: серцебиття плода було чутно, але потрібно було терміново перевірити, чи немає ознак нестачі кисню.

— Готуйте операційну, — спокійно мовив я, хоча всередині все тремтіло.

Медичний персонал швидко відреагував на моє розпорядження. Я швидко перевірив усі необхідні інструменти та матеріали, забезпечив анестезію та підготував команду. Відчуття тривоги, яке мене переповнювало, намагався відштовхнути, зосереджуючи увагу на технічних аспектах операції.

У операційній я продовжував підтримувати спокій і професіоналізм. Було зрозуміло, що кожна секунда має значення. З кожним рухом, кожною командою я сподівався, що зможу врятувати Персефону і нашу дитину, попри те, що особисто це надзвичайно складно.

— Починаємо.

Я глибоко вдихнув і намагався зосередитися. Руки тремтіли, але я намагався зберегти спокій. Персефона лежала переді мною на операційному столі, її обличчя було бліде. 

Анестезіологи попрацювали на славу. Персефона вже була під наркозом. Мені важко було зосередитися на чомусь іншому, окрім як на її стані. Після тривоги, коли я побачив її в лікарні, я тепер стояв перед нею як хірург, сповнений рішучості й страху.

Операція почалася, і я зробив розріз. Скальпель торкнувся Персефони. Відчуття, коли розрізаєш тіло, завжди супроводжується відчуттям відповідальності. Тепер, коли я бачив внутрішні органи Персефони, моє серце билося швидше. Я працював швидко, але обережно, розрізаючи всі шари м'язів і серозну оболонку.

Кровотеча була серйозною, і я відчував, як мої руки починають тремтіти від напруги. Виявивши джерело проблеми, я зрозумів, що це розрив печінкової судини. Я знав, що потрібно вжити термінових заходів. Поки медсестри готували інструменти, я швидко зупинив кровотечу, перев’язав судину і застосував гемостатичний матеріал.

Зрештою, я дійшов до матки. Розріз був виконаний акуратно, і я зміг дістатися до плоду. Відкрити матку було як подолати останній бар'єр. Стан Персефони після того, як я зупинив кровотечу, стабілізувався, хоча загроза ще не минула.

Я затамував подих і дістав дитину. Цей момент був таким, що запам’ятається назавжди. Моя дитина. 

— Привіт, маленька, — прошепотів я, дивлячись на неї з теплом і ніжністю, яку не міг стримати. 

Це був момент, що запам'ятається на все життя, момент, коли я відчув себе батьком, вперше і назавжди. Я уважно оглянув новонароджену дівчинку, перевірив її життєві показники й перевів її до інкубатора. Крихітка народилася на десь тридцятому тижні. Відчуття неймовірного полегшення переповнювало мене. Я знав, що це ще не кінець, але досягнення цієї мети було важливим кроком. Дівчинка була такою вразливою, але я бачив у її маленькому тілі всю силу і потенціал життя. Відчуття відповідальності й гордості переповнювало мене. Моя донька, хоч і народжена передчасно, була тут, і це було неймовірно важливо.

Я дав сигнал медсестрам, щоб вони продовжили доглядати за дитиною, і повернувся до Персефони, щоб завершити операцію. Зараз потрібно було бути максимально обережним, щоб забезпечити їй найкраще відновлення.