Читати книгу - "Улісс"

Тоді я був щасливіший. Та чи був це я? І чи зараз я це я? Мені було двадцять вісім. Їй двадцять три коли ми переїхали з Західної Ломбард-стрит щось змінилося. Після Руді вона відчула до цього діла стійку відразу. Що було, того вже не вернеш. Як не втримаєш води в долоні. А ти хотів би повернутися до того? Саме коли починалося. Хотів би? Ти ж бо нещасливий у своєму домашньому житті, мій бідолашний вредний хлопчику? Прагне мені ґудзики пришивати. Треба відповісти. Напишу в бібліотеці.

Графтон-стрит збуджувала його почуття своїми барвистими маркізами. Вибивний муслін, шовки, пані, вельможні дами, брязкіт збруї і тупіт-копіт копит по розпеченій бруківці. У тієї жінки у білих панчохах товстелезні ножиська. От якби пішов дощ та заляпав їх грязюкою. Вчорашні селюки, вже обросли салом, м’яса теж вистачає. У такої жінки ноги завжди дебелі. У Моллі вони теж не дуже зграбні.

Чимчикуючи бадьорим кроком, він пройшов повз вітрини Брауна Томаса, шовкові вироби. Каскади стрічок. Найтонші китайські шовки. Нахилена урна вивергала з отвору потік криваво-червоного попліну: яскрава кров. Це привезли сюди гугеноти{346}. La causa è santa[108]{347}! Тара-тара. Чудовий хор. Тара. Прати слід у дощовій воді. Меєрбер. Тара: бум-бум-бум.

Подушечки для шпильок. Уже давно я застерігав її, що куплю таку. Стромляє їх повсюди по кімнатах. Голки у фіранках на кухні.

Він ледь підняв лівий рукав. Подряпина: майже загоїлася. Проте не сьогодні. Бо ж треба повернутися по той лосьйон. Червень-липень-серпень-вересень восьме. Ще майже три місяці. А може їй це й не сподобається. Жінки уникають піднімати шпильки. Кажуть кінець кох.

Атласні шовки, нижні спідниці на металевих дужках, розкладені променями шовкові панчохи.

Повертатися немає сенсу. Треба, щоб було. Скажи мені все.

Дзвінкі голоси. Жовтогарячий шовк. Брязкіт збруї. Все для жінки, оселя й апартаменти, найтонші шовки, срібло, заморські фрукти, добірні з Яффи. Агендат Нетаїм. Багатство світу.

Тепла пухкість людського тіла налягла на його свідомість. І свідомість розніжилась. Він весь поринув у пахощі обіймів. У тьмяному трансі його зголодніла плоть німо жадала кохати.

Дюк-стрит. Нарешті. Отут поїмо. У Бертона. Тоді все стане на свої місця.

Він звернув за ріг біля Кембриджа все ще у тому ж трансі. Брязкіт збруї, цокіт-стукіт копит. Пахощі тіл, теплих, м’яких. Всі обціловані, податливі: у широких літніх лугах, у закошланій зім’ятій траві, у вестибюлях прибуткових будинків, на канапах, на пружинистих ліжках.

— Джеку, любов моя!

— Дорогенька!

— Поцілуй мене, Реггі!

— Хлопчику мій!

— Кохана!

Тамуючи своє збуджене серце, він підступив до харчевні Бертона і штовхнув двері. І зразу ж густий сморід забив йому дух: гострі пахощі м’ясної підливи, овочевого місива. Звірі харчуються.

Люди, люди, люди.

Вмостившися на високих стільцях біля шинквасу, відкинувши капелюхи на потилицю, за столами, гукають іще хліба, дармового, сьорбають, по-вовчому глитають здоровецькі соковиті кусні, вирячивши очі витирають мокрі вуса. Блідий парубійко з лиснючим обличчям тре серветкою свою склянку, ножа, виделку і ложку. Новий гурт мікробів. Чолов’яга заткнув за комір дитячу серветку з плямами від підливи і знай посилає собі в пельку юшку ложку за ложкою, буркочучи за кожним разом. Інший же випльовує назад на тарілку нерозжовані хрящі: немає зубів, щоб їх розгризти. Бараняча відбивна підсмажена на грилі. Хоче швидше доїсти. Очі сумного випивайла. Відкусив більше, ніж здатний розжувати. Може і я такий? Побачити себе очима інших. Коли чоловік голодний, він завжди сердитий. Зуби і щелепи працюють справно. Стоп! Ой! Кістка! У шкільній читанці вірш про Кормака{348}, останнього язичницького короля Ірландії, як він подавився у Слетті на південь від Бойна. Цікаво, що він там їв. Мабуть, щось смачне. Святий Патрик навернув його в християнство. А проте так і не спромігся все проковтнути.

— Ростбіф із капустою.

— Порцію рагу.

Людський дух. Його занудило. Запльована тирса, солодкавий і теплуватий дим цигарок, сморід тютюнової жуйки, дух розлитого пива, людської пивної сечі й пивних недопитків.

Ні, тут не проковтнеш і кусника. Он хлопчина гострить столового ножа об виделку, готується ум’яти все, що стоїть перед ним, а ветхий дідок колупається в тому, що залишилося від його зубів. Кашлянув, наїджений, жує жуйку. До і після. Дякує Господу після трапези. Погляньте-бо на цей портрет, і цей. А той вимочує підливу кришениками хліба. Агов, чоловіче, вилизуй просто тарілку! То краще мені звідси тікати.

Він озирнув весь обідній кагал — і тих, хто за шинквасом, і хто за столами, — силкуючись не дихати носом.

— Сюди два портери.

— Порцію солонини з капустою.

Он хлопець підпихає ножем капусту в рот собі так завзято, наче для нього це питання життя чи смерти. Чудовий хід. Аж моторошно дивитися. Щоб безпечніше їсти, йому треба три руки. Одривати по шматочках. Для нього друга натура. Щастить йому. Напевно, народився він не тільки в сорочці, а й із ножем у зубах. Начебто дотепно. Та ні. Не зовсім: чому з ножем? Ніхто не втямить.

Служник у фартусі, а поворозки теліпаються, збирав посуд, брязкотів липкими тарілками. Рок, судовий пристав, стоячи біля шинквасу, здував корону піни зі свого кухля пива. І вдало здув: вона лягла жовтою купкою біля його чобота. А один із тих, що обідали сидячи, сперся ліктями на стіл, підняв ніж та виделку і чекає другої страви, зирячи понад заплямованою газетою на підіймач із кухні. Сусіда щось йому розказує, жуючи з повним ротом. А той співчутливо слухає. Застільна балачка. Я плямкав із ним у плямстерському плямку у плямницю. Хіба? Та невже?

Містер Блум нерішуче підніс два пальці до губів. Очі йому підказали:

— Не тут. Ти його не бачиш.

Гайда звідси. Тут бридота, як у свинарні.

Він позадкував до дверей. Перехоплю чого-небудь у Деві Берна. Підживлюся. Якось перебуду. Поснідав же добряче.

— Дайте ростбіф із пюре.

— Пінту портеру.

Кожен дбає тут лиш за свій апетит і домагається жаданого з усіх сил. Ковтай. Глитай. Ковтай. Що лізе в пельку.

Блум вийшов на свіже повітря і рушив назад, до Графтон-стрит. Жери сам, або тебе зжеруть людожери. Ріж! Ріж!

Уявімо, що коли-небудь запровадять це громадське харчування. Усі марширують із мисками і каструлями по поживу. Те, що їм насипали, наминають тут же, на вулиці. Джон Говард Парнелл наприклад ректор Триніті кожна жива душа не кажучи про інших ректорів{349} і про ректора