Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

Допомагаючи стягнути поета з сідла, Мільва бачила, як напружився відьмак, помітивши нільфгардця. Не встигла вона й слова промовити, втім як і відьмак, Любисток узявся стогнати, вислизаючи з рук. Його поклали на пісок, сунувши під голову згорнутий плащ. Мільва вже збиралася змінити просякнуту кров’ю пов’язку, коли відчула на плечі руку й унюхала знайомий запах полину, анісу й інших зіль. Регіс, як завжди, з’явився невідомо коли, невідомо як і невідомо звідки.

— Дозволь, — сказав, витягаючи зі своєї торби медичні приладдя й інструменти. — Я цим займуся.

Коли цирульник відірвав пов’язку від рани, Любисток болісно скрикнув.

— Спокійно, — сказав Регіс, промиваючи рану. — То нічого. Просто трохи крові. Тільки трохи крові… Добре пахне, поете, твоя кров.

І саме тоді відьмак вчинив те, на що Мільва очікувати не могла. Підійшов до коня і витягнув прип’ятий під тебеньками сідла довгий нільфгардський меч.

— Відійди від нього! — гарикнув, ставши над цирульником.

— Добре пахне та кров, — повторив Регіс, не звертаючи на відьмака жодної уваги. — Не відчуваю я у ній запаху зараження, яке у випадку рани голови мало б фатальні наслідки. Артерії і вени цілі… Зараз зашию.

Любисток застогнав, різко втягнув повітря. Меч у долоні відьмака здригнувся, блиснув відбитим від річки світлом.

— Накладу кілька швів, — сказав Регіс, і далі не звертаючи уваги ані на відьмака, ані на його меч. — Будь мужнім, Любистку.

Любисток був мужнім.

— Уже закінчую. — Регіс узявся за перев’язку. — До весілля, скажімо тривіально, загоїться. Рана саме для поета, Любистку. Станеш ходити, як військовий герой, із гордовитою пов’язкою на чолі, а серця панянок, що стануть на тебе дивитися, танутимуть наче віск. Так, воістину поетична рана. Не те що постріл у черево. Розвалена печінка, роздерті нирки й кишки, пролитий вміст шлунку й кал, відкрите запалення… Ну, готово. Ґеральте, тепер я у твоєму розпорядженні.

Він устав, і тоді відьмак приставив йому меча до горла. Рухом настільки швидким, що тільки перед очима мигнуло.

— Назад! — гарикнув він на Мільву.

Регіс навіть не здригнувся, хоча кінчик меча легенько уперся йому у шию. Лучниця стримала дихання, побачивши, як очі цирульника розгоряються у темряві дивним котячим світлом.

— Ну, давай, — спокійно сказав Регіс. — Пхни.

— Ґеральте, — простогнав з землі Любисток, цілком притомно. — Чи ти здурів? Він врятував нас від шибениці… Перев’язав мені голову…

— Врятував у таборі дівчину й нас, — тихо нагадала Мільва.

— Мовчіть. Ви не знаєте, хто він такий.

Цирульник не ворухнувся. А Мільва раптом із переляком помітила те, що повинна була помітити давно.

Регіс не давав тіні.

— І справді, — сказав він повільно. — Ви не знаєте, хто я такий. А саме час вам дізнатися. Звуся Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа. Живу я на цьому світі чотириста двадцять вісім років. Я нащадок тих викинутих сюди нещасних істот, які опинилися серед вас після катаклізму, який ви звете Кон’юнкцією Сфер. Вважаюся я, скажімо так, за потвору. За кровожерного монстра. А тепер я натрапив на відьмака, який професійно займається винищенням таких, як я. Це все.

— І вистачить, — Ґеральт опустив меч. — Аж занадто. Зникни звідси, Еміелю Регісу Як-Там-Тебе. Геть.

— Неможливо, — пожартував Регіс. — Дозволиш мені піти? Мені, який є загрозою для людей? Відьмак повинен використати будь-яку оказію для винищення таких загроз.

— Їдь. Від’їжджай, і швидко.

— І наскільки далеко я маю від’їхати? — повільно запитав Регіс. — Ти ж відьмак. Ти знаєш про мене. Коли ти вже упораєшся зі своїми проблемами, коли вирішиш те, що маєш вирішити, ти напевне повернешся у ці краї. Ти знаєш, де я мешкаю, де я буваю, чим займаюся. Станеш мене вистежувати?

— Не виключаю. Якщо буде нагорода. Я відьмак.

— Зичу тобі успіху, — Регіс зав’язав торбу, розсупонив плащ. — Бувай. Ах, ще одне. Наскільки високою мала б бути нагорода за мою голову, аби ти захотів тим зайнятися? У скільки мене оцінюєш?

— Холерно високо.

— Ти лоскочеш моє самолюбство. А конкретно?

— На хєр звідси, Регісе.

— Авжеж. Але спочатку оціни мене. Прошу.

— За звичайного вампіра я брав ціну, рівнозначну хорошому верховому під сідлом. Але ж ти — не звичайний.

— Скільки?

— Сумніваюся, — голос відьмака був льодяним. — Сумніваюся, що хоч у когось стільки буде.

— Розумію і дякую. — Вампір усміхнувся, цього разу показуючи зуби. На той вид Мільва й Кагір відступили, а Любисток стримав крик переляку.

— Бувайте. Успіху.

— Бувай, Регісе. Навзаєм.

Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа тріпнув плащем, розмашисто запахнув його і зник. Просто зник.

* * *

— Тепер, — Ґеральт розвернувся, все ще із оголеним мечем у руці, — час на тебе, нільфгардцю…

— Нє, — гнівно урвала Мільва. — Те мені вже ось де! На коней — змиваємося звідси! Річка крики несе, обернутися нє встигнемо, як хтось нам на зашийок сяде!

— Я не поїду в його товаристві.

— То їдь сам! — крикнула вона, розлючена не на жарт. — В інший бік! Ось вже де в мене оті твої витребеньки, відьмаче! Регіса ти прогнав, хоча той життя тобі врятував, але це твоя справа. Але Кагір врятував мене, тож він друг мені! Як він тобі ворог, то повертайся до Армерії, ніхто не тримає! Там твої приятелі вже під шибеницею чекають!

— Не кричи.

— Так не стій, наче кілок. Допоможи мені Любистка на мерина посадовити.

— Ти врятувала наших коней? І Плітку також?

— Він врятував, — рухом голови вона вказала на Кагіра. — Ходу, їдьмо.

* * *

Переправилися через Іну. Їхали правим берегом, уздовж річки, через мілкі стариці, через лози й розливи, через луги та заплави, над якими кумкали жаби, крякали невидимі качки й чирки. День вибухнув червоним сонцем, сліпучо блиснув на порослих лататтям дзеркалах ставочків, а вони завернули до того місця, де один із численних рукавів Іни впадав до Яруги. Тепер вони їхали через похмурі, понурі ліси, де дерева виростали прямо із зеленої ряски багна.

Мільва їхала на чолі, поряд із відьмаком, увесь час передаючи йому півголосом те, що розповів Кагір. Ґеральт мовчав, наче камінь, ані