Читати книгу - "Воно"

Я показав шефу Редімахеру фотографію Чеда Лоу, яка була надрукована в «Деррі Ньюз» у квітні 1958-го. «Ви вважаєте, що оцей утік після сварки зі своїми батьками через те, що він запізно повернувся додому, шефе Редімахер? Йому було три з половиною, коли він безслідно зник».

Редімахер втупився у мене кислим поглядом, сказав, що балакати зі мною, безумовно, було вельми приємно, але якщо більше нічого нема, то він зайнятий. Я пішов.

Пройняте марою, проймається марою, мара.

Часто відвідуване привидами або духами, як-от у трубах під раковиною; часто з’являється, як-от кожні двадцять п’ять, двадцять шість або двадцять сім років; місце годівлі тварин, як у випадку Джорджа Денбро, Ейдріена Меллона, Бетті Ріпсом, дочки Альбрехтів, хлопчика Джонсонів.

«Місце годівлі тварин». Так, оце й навідує марою самого мене.

Якщо трапиться хоч щось іще — взагалі будь-що — я їм зателефоную. Я мушу. А тим часом я маю власні припущення, зруйнований відпочинок і спогади — мої прокляті спогади. О, і ще дещо — я маю ці нотатки, хіба ні? Стіну, в яку я плачу. Ось і сиджу тут, рука в мене тремтить так, що я ледве можу сюди щось записувати, сиджу тут, у безлюдній після закриття бібліотеці, прислухаючись до слабеньких звуків у книгосховищі, дивлячись на тіні, що їх відкидають кулі тьмяних жовтих ламп, щоб упевнитися, що вони не рухаються… не перемінюються.

Сиджу я тут поряд із телефоном.

Кладу на нього вільну руку… дозволяю їй зіслизнути… торкаюся дірочок у набірному диску, який міг би мене зв’язати з усіма ними, з моїми старими друзями.

Ми тоді глибоко занурилися разом.

Ми занурилися в чорноту разом.

А чи випірнемо ми з тієї чорноти, якщо зануримося вдруге?

Я так не думаю.

Господи, благаю, щоб я не мусив їм телефонувати.

Благаю, Господи.

Частина друга

Червень 1958 року

Я зовні я і є.

Під ликом тим,

Похована, як свідок, юність.

Корені? Кожен має корені.

Вільям Карлос Вільямс. Патерсон

Я інколи загадуюся, що мені робити далі.

Немає влітку ліків від меланхолійної печалі.

Едді Кокрен[210]

Розділ 4

Бен Генском переживає падіння

1

Близько 23:45 одна зі стюардес авіакомпанії «Юнайтед Ерлайнз», що обслуговує перший клас рейсу № 41 Омаха — Чикаго, переживає страшенний шок. Кілька коротких секунд вона думає, що пасажир у кріслі 1-А помер.

Коли він ще сідав в Омасі, вона собі зауважила: «Ох, Господи, будуть проблеми. Він п'яний як хлюща». Сморід віскі довкола його голови мелькома нагадав їй хмару пилу, що завжди огортає того маленького брудного хлопчика в коміксі «Дрібнота»[211] — Свинюшник його звати. Вона нервувалася щодо Першого сервісу, тобто пропонування алкогольних напоїв. Була впевнена, що він попросить порцію чогось міцного — і ймовірно, що подвійну. Тоді їй доведеться вирішувати, подавати йому її чи ні. А ще, на додачу до забави, цієї ночі впродовж усього курсу буяють грози і вона не має сумнівів, що в якийсь момент цей довготелесий, одягнений у джинси й сорочку з шамбре-батисту чоловік почне ригати.

Але коли надходить час Першого сервісу, цей високий чоловік не замовляє нічого іншого, окрім склянки содової, і то так увічливо, як про це можна тільки мріяти. Його вогник виклику більше не загорається, тож стю доволі скоро про нього геть забуває, бо цей політ дуже клопітний. Направду, цей політ із тих, що його відразу по завершенні хочеться негайно забути, це політ, протягом якого хіба що можеш — якби на це був час — загадатися про власні шанси на виживання.

«Юнайтед 41» летить слаломом між потворними кишенями громів і блискавок, наче вправний лижник, що мчить з гори. Бовтанка дуже жорстка. Серед пасажирів покрики й невпевнені жарти щодо блискавок, спалахи яких вони бачать у тісних колонах хмар довкола літака. «Мамуню, це Бог фотографує янголів?» — питається маленький хлопчик, і його мати, з помітно позеленілим обличчям, нервово сміється. Перший сервіс стає єдиним обслуговуванням тієї ночі на рейсі № 41. Після злету оголошення «пристебнути ремені» горить двадцять хвилин і надалі залишається ввімкнутим. Так само й стюардеси залишаються стояти у проходах, реагуючи на кнопки виклику, що вистрелюють, наче низки петард у порядному товаристві.

«Клопітно цієї ночі Ралфу», — каже їй старша стю, зустрічаючись з нею в проході; старша стю повертається до салону економ-класу зі свіжою подачею гігієнічних пакетів. Це напівкод-напівжарт. Ралфу[212] завжди клопітно під час польоту з такою бовтанкою. Літак крениться, хтось стиха скрикує, стюардеса трохи розвертається, відставляючи руку, щоб зберегти рівновагу, і дивиться просто у вибалушені, невидющі очі чоловіка в кріслі 1-А.

«Ох, Боже ж ти мій милесенький, він мертвий, — думає вона. — Напився перед посадкою на літак… потім ця бовтанка… схопило серце… перелякався на смерть».

Очі довготелесого чоловіка дивляться просто їй у вічі, але її вони не бачать. Вони не поворухнуться. Вони ідеально осклянілі. Безперечно, це очі мертвої людини.

Стю відвертається від цього жахливого погляду — її власне серце помпує в горлі зі злітним прискоренням, — думаючи, що їй робити, як вчинити, і дякуючи Богові принаймні за те, що в цього чоловіка немає сусіда, котрий міг би заверещати, збурити паніку. Вона вирішує, що найперше