Читати книгу - "Сезон гроз"

Муус, остовпілий, потрусив головою, витріщив і протер очі, втупившись у смердючу купу на обрусі. Врешті отямився, сягнув до гаманця. І витягнув руку, повну густої маси.

— Ти правий, Муусе, — крижаним голосом сказав Фебус Равенґа. — Гімно зажди буде гімном. Викиньте його на задній двір.

Коли магістратського урядника волокли, він навіть не намагався опиратися, занадто був приголомшений тим, що сталося. Тарп затягнув його до вбиральні. На знак Равенґи пахолки зняли дерев’яну покришку клоачної ями. Побачивши це, Муус ожив, почав репетувати, вириватися і борсатися. Безрезультатно. Тарп заволік його до латрини і вкинув у яму. Молодик плюснув у рідке лайно. Але не тонув. Розкинув руки й ноги і не тонув, утримуючись на поверхні смердючої бовтанки завдяки вкинутим там віхтям соломи, ганчір’ю, патиччю та зім’ятим сторінкам, вирваним з різних вчених і побожних книг.

Фебус Равенґа зняв зі стіни стодоли дерев’яні вила для сіна, зроблені з однієї росохатої галузки.

— Гімно було, є і залишиться гімном, — сказав. — І завжди в кінці до гімна втрапить.

Натиснув на вила і притопив Мууса. З головою. Муус з плюскотом вирвався на поверхню, репетуючи, кашляючи і відпльовуючи. Равенґа дозволив йому трохи покашляти і перевести подих, після чого притопив його знову. Цього разу справді глибоко.

Повторивши операцію кілька раз, кинув вила.

— Залиште його там, — наказав. — Нехай сам видряпується.

— Це буде нелегко, — оцінив Тарп. — І трохи потриває.

— Нехай собі триває. Поспішати нікуди.

A mon retour, hé! je m ’en desespere,

Tu mas reçu d’un baiser tout glacé.

Розділ шістнадцятий

На рейд саме впливала під повними вітрилами новіградська шхуна «Пандора Парві», справді доладний корабель. Гарний і швидкий, подумав Геральт, сходячи по трапу на людну набережну. Він бачив шхуну в Новіграді, довідувався, знав, що вона виплила з Новіграду на два дні пізніше, ніж галера «Стінта», пасажиром якої був сам. А все-таки обидва кораблі доплили до Кераку практично одночасно. Подумав — може, треба було зачекати і сісти на шхуну. На два дні довше в Новіграді, хтозна, може, вдалося б здобути якусь інформацію?

Сам собі відповів, що це даремні жалі. Може, хтозна, раптом. Що сталося, те сталося, ніщо його не змінить. І нічого розводитися над цим.

Поглядом попрощався зі шхуною, маяком, морем і горизонтом, темним від грозових хмар. А тоді швидкою ходою вирушив у бік міста.

* * *

Носії якраз виносили з-перед вілли лектику, філігранну конструкцію з фіраночками лілового кольору. Мабуть, то був вівторок, середа чи четвер. В ці дні Літта Нейд приймала пацієнток, а пацієнтки, як правило, заможні дами з вищого світу, уживали якраз такі лектики.

Придверник впустив його без слова. І гаразд. Геральт був не в найкращому настрої і, напевно, відповів би словом на слово. А, може, й двома чи трьома.

Патіо було порожнім, вода у фонтані тихенько дзюрчала. На малахітовому столі стояла карафка й чарки. Геральт без церемоній налив собі.

Коли підняв голову, побачив Мозаїк. В білому халаті й фартушку. Бліду. З прилизаним волоссям.

— Це ти, — сказала. — Повернувся.

— Безперечно, я, — сухо підтвердив він. — Безперечно, повернувся. А це вино, безперечно, прикисло.

— Я теж рада тебе бачити.

— Корал? Є? Якщо є, то де?

— Хвилину тому, — вона знизала плечима, — я бачила її між ногами пацієнтки. Безперечно, вона й досі там.

— В тебе й дійсно нема іншого виходу, Мозаїк, — спокійно відповів він, дивлячись їй в очі. — Мусиш стати чародійкою. Насправді, маєш до цього задатки і нахили. В ткацькій мануфактурі твоєї дотепності не оцінять. Тим паче, в лупанарі.

— Я вчуся і розвиваюся. — Вона не спустила очей. — Вже не плачу по кутках. Я своє відплакала. Цей етап пройдено.

— Ні, не пройдено, ти себе дуриш. Ще багато маєш пройти. І сарказм тобі не допоможе. Особливо вдаваний і наслідуваний, притому невдало. Але досить про це, не я маю тебе вчити жити. То де Корал?

— Тут. Вітаю.

Чародійка мов привид з’явилася з-за портьєри. Як і Мозаїк, була в білому лікарському халаті, а її високо зачесане руде волосся закривала полотняна шапочка — при звичайних умовах він визнав би шапочку смішною. Але умови не були звичайними і сміх був недоречним, йому вистачило кількох секунд, щоб це зрозуміти.

Вона підійшла, без жодного слова поцілувала його в щоку. Мала холодні губи, синці під очима.

Пахла ліками. І ще чимось таким, що використовувала як дезінфектор. Це був неприємний, злий, хворий запах. Запах, в якому був страх.

— Побачимося завтра, — випередила вона його. — Завтра розкажеш мені про все.

— Завтра.

Вона глянула на нього, а був це погляд дуже здалека, з-над прірви часу й подій, яка їх розділила. Вистачило кількох секунд, щоб він зрозумів, яка глибока ця прірва і які різні події їх розділяють.

— Може, краще післязавтра. Йди до міста, зустрінься з поетом. Але тепер йди, прошу. Я мушу зайнятися пацієнткою.

Коли вона вийшла, він глянув на Мозаїк. Мабуть, досить промовисто, бо дівчина негайно ж пояснила.

— Зранку ми приймали пологи, — сказала, а голос її ледь здригнувся. — Складні. Вона відважилася на щипці. І все, що могло піти зле, пішло зле.

— Розумію.

— Сумніваюсь.

— До побачення, Мозаїк.

— Тебе довго не було, — підняла голову. — Значно довше, ніж вона сподівалася. У Ріссбергу нічого не знали або вдавали, що не знають. Щось трапилося, правда?

— Щось трапилося.

— Розумію.

— Сумніваюсь.

* * *

Горицвіт відзначився здогадливістю. Стверджуючи факт, до очевидності якого Геральт ще не звик. І ще не приймав цю очевидність беззаперечно.

— Кінець, так? Розвіяні вітром? Ну ясно, ти був потрібний їй і чародіям, зробив свою справу, можеш собі йти. І знаєш що? Я радий, що вже по всьому. Колись же цей дивний роман мав скінчитися, а чим довше тривав, тим гіршими могли бути його наслідки. Ти теж, як хочеш знати мою думку, мав би тішитися, що вже цього спекався і що все пройшло без ускладнень. Усміх радісний мав би обличчя твоє прикрашати, а не міна похмура і грізна, яка,