Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

він поїздом і гадає, ніби він узагалі єдиний чех між усіма пасажирами. Та, коли проїздили біля Святого Моріца {93} , він почав краяти по шматочку з цілої шинки, якийсь пан навпроти нього так ласо почав завертати на неї очима, аж слина йому з рота котила. Кравець Гівль помітив це та й каже сам до себе вголос: «Мабуть, жер би й ти, пронозо нещасна». А той йому по-чеському відповідає: «Певно, жер би, коли б ти дав». Отож, поки приїхали до Будейовиць, ту шинку разом і ум’яли. Прізвище того пана було Войтех Роус.

Надпоручник Лукаш глянув на Швейка і вийшов з купе. Ледве він сів на своє місце, як за хвилину в дверях з’явилося ясне Швейкове обличчя:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, за п’ять хвилин ми в Таборі. Поїзд стоятиме там п’ять хвилин. Чи не накажете замовити щось на зуб? Колись тут можна було дістати надзвичайно добру…

Надпоручник скочив як ошпарений і в коридорі сказав Швейкові:

— Ще раз повторюю, чим менше ви лізтимете мені на очі, тим я буду щасливіший. Найкраще було б, коли б я вас зовсім не бачив! Та будьте певні, я вже це влаштую. Щоб ви більше не показувалися. Згиньте з моїх очей, скотино пришелепувата!

— Слухаюсь, пане обер-лейтенанте!

Швейк козирнув, обернувся за статутом і попрямував у кінець коридора. Там він примостився в кутку на сидінні кондуктора і почав розмову з якимось залізничником:

— Пробачте, чи можна вас про щось запитати?

Залізничник, здавалось, не виявив ніякого бажання до розмови, бо лише слабо і апатично кивнув головою.

— До мене часто заходив, — почав Швейк, — один знайомий, на прізвище Гофман, то він завжди запевняв, нібито гальма на випадок тривоги ніколи не діють, одно слово, тягни, не тягни за цю ручку — завжди вийде пшик. Я, правду кажучи, ніколи цими справами не цікавився, та коли вже сьогодні звернув увагу на цей гальмовий апарат, то хотів би знати, що в ньому до чого. Ану ж колись треба буде його вжити.

Швейк підвівся і разом із залізничником підійшов до гальма з написом: «На випадок небезпеки».

Залізничник вважав своїм обов’язком пояснити Швейкові принцип дії гальмового механізму:

— Він вам правильно казав, що треба потягти за ручку стоп-крана, але брехав, буцімто апарат не діє. Поїзд завжди зупиниться, бо механізм має зв’язок через усі вагони з локомотивом. Гальмовий апарат мусить обов’язково діяти.

При цьому обидва тримали руки на держаку стопкрана, і хто його знає, як це трапилось, але вони його смикнули, і поїзд зупинився. Обидва ніяк не могли погодитися, хто це, власне, зробив і дав сигнал тривоги.

Швейк запевняв, що ні в якому разі не він. Нащо йому, мовляв, це робити. Хіба ж він хлопчисько з вулиці?

— Я й сам здивувався, — добродушно говорив Швейк кондукторові, — чого це поїзд несподівано зупинився. Їхав-їхав і раптом став. Мені це навіть неприємніше, ніж вам.

Тоді якийсь поважний пан заступився за залізничника: він, мовляв, чув, як цей вояк перший почав розмову про сигнали тривоги. Проте Швейк не вгаваючи говорив про свою чесність та про те, що він абсолютно не зацікавлений, щоб поїзд спізнився, бо він же їде на війну.

— Наш начальник станції в цьому розберуться, — вирішив кондуктор, — і вам це коштуватиме двадцять крон.

А пасажири тим часом виходили з вагонів, головний кондуктор свистів, а якась перелякана пані бігла з валізою через залізничну колію в поле.

— Це справді варто двадцяти крон, — розсудливо сказав Швейк, зберігаючи цілковитий спокій. — І це, я вам скажу, ще дешево. Одного разу, коли найясніший цісар відвідав Жижків, якийсь Франта Шнор затримав його карету, впавши перед цісарем навколішки посередині дороги. Потім поліцейський комісар того району, плачучи, дорікав панові Шнору, що він не повинен був цього робити в його районі, а коли вже так хотів, то міг упасти навколішки на одну вулицю нижче, у районі поліційного радника Кравса. Там, мовляв, міг би виявити свою пошану монархові. Потім цього пана Шнора посадили. Швейк поглянув навколо саме тоді, коли до юрби слухачів приєднався головний кондуктор.

— Ну, досить, їдьмо краще далі, — сказав Швейк, — адже не багато честі, якщо поїзд спізнюється. Коли б це було в мирні часи, то про мене, будь ласка, але коли війна, то тут уже всі повинні знати, що в кожнісінькому поїзді їдуть військові особи, генерал-майори, обер-лейтенанти, денщики. Всяке таке спізнення пахне неприємностями. Наполеон під Ватерлоо спізнився на п’ять хвилин {94} і опинився в нужнику з усією своєю славою.

Цієї миті крізь юрбу слухачів проштовхався надпоручник Лукаш. Страшенно блідий, він міг вимовити лише одне слово:

— Швейку!

Швейк козирнув і відізвався:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, на мене звалили, нібито я зупинив поїзд. Залізничне управління має дуже дивні пломби на стоп-кранах. До них краще не підходити, бо вскочиш у халепу, і від тебе вимагатимуть двадцять крон, як ось тут від мене.

Головний кондуктор вийшов, засюрчав, і поїзд знову рушив.

Слухачі розійшлися по всіх купе, надпоручник Лукаш, не сказавши більше ні слова, теж пішов на своє місце,

Залишилися тільки кондуктор, Швейк і залізничник. Кондуктор витяг записну книжку й почав складати рапорта про цей випадок. Залізничник вороже дивився на Швейка; той спокійно спитав:

— Ви вже давно працюєте на залізниці?

Залізничник не відповідав, але Швейк гнув далі, він, мовляв знав одного Франтішка Млічека з Угржіневсі під Прагою, який одного разу також потягнув за аварійне гальмо і так налякався, що на два тижні втратив мову й заговорив лише тоді, коли, прийшовши в гості до городника Ванека в Гостіварж, зняв там бучу і той відчухрав його батогом.

— Це трапилось, — додав Швейк, — у травні тисяча дев’ятсот дванадцятого року.

Залізничник відчинив двері вбиральні й там замкнувся.

Із Швеиком залишився кондуктор. Він почав домагатися від Швейка сплати двадцяти крон штрафу, бо інакше він буде змушений завести його в Таборі до начальника станції.

— Ото буде добре! — сказав Швейк. — Страх як люблю розмовляти з освіченими людьми й буду дуже радий познайомитися з таборським начальником станції.

Він витяг із кишені мундира люльку, набив її солдатським тютюном, закурив і, пускаючи їдкий дим, вів далі:

— Колись у Світаві начальником станції був пан Вагнер. О, той уже вмів сотати жили зі своїх підлеглих і знущався з них, як тільки міг. Найбільше прискіпувався до одного стрілочника Юнгвірта, аж той бідолаха з розпачу пішов і втопився в річці, але перед тим написав начальникові станції листа: «Я