Читати книгу - "Чорна стріла"

Оскільки Дік не знав, куди поїхав сер Деніел — по дорозі чи по снігу, він рушив по сліду. Через якусь годину він уже був у самісінькій гущавині лісу. Тут широкий слід раптом розсипався на два десятки окремих стежечок, що йшли на всі боки.

У відчаї Дік зупинив коня. Короткий зимовий день кінчався. Невеселе, темно-червоне сонце повільно сідало за голим віттям дерев, тіні ставали нескінченно довгими, мороз боляче кусав кінчики пальців, над кіньми і людьми хмарами здіймалась пара.

— Нас перехитрили, — признався Дік. — Доведеться, кінець кінцем, їхати в Холівуд. Звідси, судячи по сонцю, до Холівуда ближче, ніж до Танстола.

Вони повернули ліворуч, так, що червоне сонце світило їм у спини, і рушили до абатства. Але тепер під копитами їхніх коней не було сліду, утоптаного ворогами. Вони мусили повільно просуватися по глибокому снігу, загрузаючи в кучугурах і весь час зупиняючись, щоб вирішити, куди їхати далі. Нарешті сонце зовсім сховалось за обрієм, західна частина неба померкла, і тепер вони блукали по темному лісі; над ними сяяли тільки зорі.

Через якийсь час мав зійти місяць і освітити горби, а доти на кожному кроці вони могли збитися з дороги. Загонові не залишалося більш нічого робити, як стати табором і чекати, поки зійде місяць.

Дік розставив вартових, воїни очистили від снігу невеличку площадку і після кількох невдалих спроб розвели багаття. Потім вони посідали навколо нього, поділились залишками їжі і пустили по колу пляшку вина. Дік вибрав найкращі шматки з несмачної і грубої їжі й поніс їх племінниці лорда Райзінгема, яка вмостилась під деревом осторонь солдатів.

Дівчина сиділа на одній попоні, загорнувшись в іншу і, не відриваючись, дивилася на вогонь. Коли Дік запропонував їй поїсти, вона здригнулась, наче її розбудили, і мовчки відвернулась від хлопця.

— Мадам, — сказав Дік, — благаю, не карайте мене так жорстоко. Я нічим не образив вас. Правда, я забрав вас силою, але без лихих намірів: вам доводиться ночувати в лісі, але я поспішаю так тому, що треба врятувати іншу дівчину, таку ж безпорадну й беззахисну, як і ви. До того ж не слід карати й себе, тож з'їжте що-небудь. Навіть коли ви не голодні, ви повинні поїсти, щоб у вас були сили йти далі.

— Я не візьму їжі з рук, які вбили мого дядька, — відказала дівчина.

— Мадам! — вигукнув Дік. — Клянусь розп'яттям, я навіть не доторкнувся до нього!

— Покляніться, що він живий, — сказала вона.

— Я не хочу говорити неправду, — відповів Дік. — Співчуття змушує мене засмутити вас. У глибині душі я вважаю, що він загинув.

— Як же ви смієте пропонувати мені їжу! — вигукнула дівчина. — І вас ще називають сером! Ви вбили мого доброго дядечка, і за це вас посвятили в рицарі. Якби я не була дурепою і зрадницею, якби не врятувала вас тоді у будинку вашого ворога, то загинули б ви, а не він, який вартий десятка таких, як ви!

— Я робив усе для своєї партії, так само, як ваш дядько для своєї, — відповів Дік. — Якби він був живий, — бачить Бог, як я хотів би цього, він похвалив би, а не осуджував мене.

— Сер Деніел говорив мені, — сказала дівчина, — що бачив вас на барикаді. Він твердить, що коли б ви не втрутились, то ваша партія була б розгромлена. Це ви виграли битву, отже ви й убили мого доброго дядечка лорда Райзінгема. І після цього ви, навіть не помивши рук, пропонуєте мені їсти разом з вами? Сер Деніел поклявся помститися вам. Він віддячить за мене!

Бідолашний Дік важко задумався. Він згадав Арбластера і голосно застогнав.

— І ви вважаєте, що в цьому моя вина? — спитав він. — Ви, колишній мій оборонець і подруга Джоанни?

— Нащо ви втручалися в битву? — спитала дівчина. — Ви ж не належите ні до однієї з партій, ви ж всього-на-всього тільки хлопчик, самі ноги й тулуб якими не керує розум! Для чого ви встряли в бійку? Я певна, що тільки з любові до насильства!

— Я й сам не знаю, для чого я бився! — вигукнув Дік. — Але ж ви знаєте, в англійському королівстві так повелося, що коли бідний джентльмен не б'ється на одному боці, він мусить битися на протилежному. Він не може не битися. Це неприродно.

— Той, у кого нема власних переконань, не повинен виймати меч, — сказала вона. — Ви взяли участь у битві випадково, то хіба ви не різник? Війну облагороджує тільки мета, а ви, піднявши зброю невідомо для чого, зганьбили її.

— Мадам, — відповів нещасний Дік, — я розумію свою помилку. Я надто поспішив і діяв необачно. Я украв корабель, гадаючи, що роблю добре, і цим самим загубив багато невинних людей і завдав горя одному нещасному старому. Сьогодні я зустрів його, і моє серце облилося кров'ю. Я прагнув слави й перемоги тільки для того, щоб одружитися. Але ось чого я добувся! Через мене загинув ваш родич, який ставився до мене так добре! Не знаю навіть, що я ще накоїв. Можливо, я став причиною того, що на троні опиниться Йорк, а це, мабуть, завдасть Англії тільки лиха! О мадам, я бачу, скільки на мені гріхів! Для світського життя я не гожусь. Як тільки все закінчиться, я піду в монастир і буду молитися й каятись до кінця своїх днів. Я відмовлюсь від Джоанни, відмовлюсь од військового ремесла. Я буду монахом і день і ніч молитимусь за душу вашого нещасного дядечка.

Раптом Діку, який справді шкодував, що накоїв стільки лиха, почулося, ніби дівчина засміялася.

— Мадам! — вигукнув він, гадаючи, що помилився, хоч вираз її обличчя давав йому право гадати, що він пом'якшив її серце. — Мадам, хіба вам мало цього? Я відмовлюсь од усіх радощів життя, щоб виправити те лихо, якого завдав, і своїми молитвами я вимолю рай лорду Райзінгему. Все це я готовий зробити сьогодні, в день, коли мене посвятили в рицарі, коли я вважаю себе найщасливішим молодим джентльменом у світі!

— Який ви хлопчик, — сказала вона. — Милий хлопчик!

І на превелике здивування Діка, молода леді ніжно витерла сльози з його щік, а потім, наче скоряючись внутрішньому пориву, охопила руками його шию, притягла до себе й поцілувала. Дік вкрай зніяковів.