Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

Сьюзен щойно зайшла до вітальні із кухні, оповита апетитними ароматами, що мовби завжди роїлися довкола неї.

— Невже? — відказала вона тоном, розкішним у своїй зневажливій недовірі. — Не пригадую, щоб тоді, як ліберали були при владі, тісто в мене сходило інакше, ніж тоді, як не були. А коли якась із партій влаштує нам дощ, пані Блайт, дорогенька, і тим порятує город від загибелі, — то буде партія, за яку Сьюзен голосуватиме. А доти чи не могли б ви піти зі мною й висловити вашу думку про м’ясо, котре в нас сьогодні до обіду? Боюся, воно занадто жорстке, і я вважаю, що нам слід змінити не лише уряд, а й нашого різника.

Тиждень потому Енн вирішила піти надвечір до мису Чотирьох Вітрів, щоб запитати, чи не має капітан Джим свіжої риби на продаж. Уперше вона мусила лишити маленького Джема під доглядом Сьюзен, і то була справжня трагедія. Що, як він заплаче? А що, як Сьюзен не знатиме, чим зарадити немовляті? Сама ж Сьюзен була спокійна та незворушна.

— У мене стільки ж досвіду в поводженні з ним, як у вас, пані Блайт, дорогенька, хіба не так?

— Із ним — але не з іншими дітлахами. А я гляділа три пари двійнят пані Геммонд, коли сама була ще дитиною, Сьюзен. Коли вони плакали, я холоднокровно пхала їм до рота льодяник чи ложку касторки. Цікаво нині згадати, як легко ставилася я до тих дітей та їхніх прикрощів.

— Ну, якщо маленький Джем заплаче, я покладу йому гарячу грілку на животик, — мовила Сьюзен.

— Тільки не надто гарячу, — схвильовано відказала Енн. Ох, може, їй усе ж не варто нікуди йти?

— Ви не бійтеся, пані Блайт, дорогенька. Сьюзен — не та жінка, що може спекти немовля. Та він зовсім не збирається плакати, благослови його Господь.

Зрештою Енн таки наважилася відірватися від маленького Джема й залюбки прогулялася до мису крізь довгі тіні на вечірніх стежках. Капітана Джима у вітальні маяка не було, одначе там сидів інший чоловік — середніх літ, вродливий, із чітко окресленим, гладенько виголеним підборіддям. Енн не знала його, проте, коли вона сіла, він заговорив до неї з усією невимушеністю давнього знайомого. У тому, що він казав чи як це робив, не було нічого недоречного, але Енн обурила така самовпевненість сторонньої людини. Вона відповідала йому дуже холодно й говорила так мало, як то лише дозволяли правила доброго тону. Нітрохи цим не спантеличений, її співрозмовник говорив іще кілька хвилин, тоді перепросив, підвівся й вийшов. Енн могла присягнутися, що бачила насмішкуваті бісики в його очах і занепокоїлася. Хто був цей чоловік? Чомусь він видавався їй знайомим, хоч вона була певна, що досі ніколи не зустрічалася з ним.

— Капітане Джим, хто це щойно вийшов звідси? — запитала Енн, коли в кімнату повернувся господар.

— Маршал Еліот, — відповів капітан Джим.

— Маршал Еліот! — вигукнула Енн. — О ні, капітане Джим, не може бути… так, це був його голос! Я не впізнала його… і розмовляла з ним, як зі стороннім. Але чому він не сказав мені? Він мав би збагнути, що я його не впізнала.

— Він ні слова про це не сказав, бо хотів пожартувати. Не хвилюйтеся, що він образиться — йому то все видалося страшенно кумедним. Тепер, коли нарешті ліберали прийшли до влади, Маршал поголився й підстригся. Я сам не впізнав був його, коли вперше побачив. Він разом з усіма надвечір після виборів чекав новин у крамниці Картера Флегга. О дванадцятій задзвонив телефон — перемогли ліберали. Ну, то Маршал пішов собі мовчки — не горлав, не радів, як ті решта, що своїми оплесками ледь із крамниці дах не знесли. Консерватори, звісно, усі подалися до Раймонда Рассела — там оплесків було не чути. Маршал прийшов до бічних дверей цирульні Огастеса Палмера. Той уже спав, але Маршал гупав у двері, доки він йому не відчинив, щоб дізнатися, що то за грюкіт. «Ходи у свою цирульню, Гасе, бо мусиш попрацювати, — мовив Маршал. — Ліберали прийшли до влади, і до схід сонця ти пострижеш і поголиш одного з ревних їхніх прибічників». Гас розлютився — і тим, що його витягли посеред ночі з ліжка, теж, але найбільше — тим, що сам він консерватор. Ну, то він заявив, що голити нікого не буде. «Ти зробиш те, що я велю тобі, синку, — відповів Маршал, — бо я покладу тебе на коліна й відшмагаю, коли вже твоя мати забувала робити це вчасно». Сердешний Гас, він знав, що Маршал так і зробить, бо сильний, як віл, а Гас — маленький чоловічок. Ну, то мусив поступитися. «Гаразд, — каже він, — я підстрижу й поголю тебе, але гляди, коли скажеш хоч слово про перемогу лібералів, я заріжу тебе оцією самою бритвою». Хто міг би подумати, що тихий скромний Гас виявиться такий кровожерний? От, що робить з людьми політика. Маршал за весь час ні слова не сказав, а коли позбувся бороди й волосся, пішов додому. Його стара економка почула кроки на сходах і визирнула зі своєї кімнати, поглянути, чи то він, чи наймит. А вздріла в передпокої чужого чоловіка зі свічкою, то закричала й зомліла. Їм довелося кликати лікаря, щоб допоміг їй отямитися, а на Маршала вона потому кілька днів дивитися не могла, щоб нею не почало трусити.

Риби в капітана Джима не було. Того літа він зрідка виходив на риболовлю у своїй плоскодонці й уже не здійснював дальніх прогулянок. Тепер він подовгу сидів при вікні й дивився на море, підперши рукою вже геть посивілу голову.

Того вечора він так само сидів, раз по раз змовкаючи, мовби вертаючись до свого минулого, і Енн не хотіла йому заважати. Аж ось він указав на веселково-мінливий колір призахідного неба.

— Як гарно, правда, пані Блайт? Та шкода, що ви не бачили сьогодні сходу сонця. То було прекрасно… прекрасно! Я вже стільки різних світанків понад затокою бачив. Я об’їздив весь світ, пані Блайт, і гарнішого ніде не стрів за схід сонця влітку понад затокою. Не можна обрати собі час на смерть, пані Блайт, — просто мусиш вийти в море, як Великий Капітан віддасть команду. Та якби я міг — пішов би тоді, як із-над моря приходить ранок. Скільки разів я дивився на нього й гадав собі, як то добре буде піти крізь цю білу пишноту до того, що чекає поза нею,