Читати книгу - "Коли ти поруч"

Сьогодні вона присвятила цілий вечір поезії про рідний край, його красу. «Здається, вийшло непогано», – подумала вона під оплески хворих у коридорах, медперсоналу і слабкі удари, що доносилися з палат у відчинені двері.

– Я купила вітальні листівки, які ви мені замовили, – сказала Даша так голосно, як могла, щоб почули хворі в палатах, – до кожного пакету листівок я прикріпила скріпкою папірець із вашим прізвищем і здачу. Все лежить у фойє на столі. Так що, готуймось одразу до двох свят: 23 лютого і 8 Березня.

Даша поспішила піти: у неї дико боліла голова, і все її тіло тремтіло у пропасниці. Вона зробила собі уколи прямо тут, у маніпуляційному кабінеті, ковтнула таблетки, які носила завжди із собою в сумочці, та, швидко переодягнувшись, поквапилася додому. Похитуючись, вона увійшла у свою квартиру і хотіла прийняти душ, щоб якось зігрітися, але передумала. Її полишали сили, і вона відчувала себе старою жінкою, яка тільки й може, що пересувати важкі ноги.

Вона не забула переглянути електронну пошту. Сергій не писав їй, хоча за всіма підрахунками мав уже повернутися з Європи. Даринці бракувало спілкування з ним. Засмучена, вона закуталася в усі ковдри, що знайшла в квартирі, згорнулася клубочком, намагаючись хоч якось зігрітись і вгамувати неприємну остуду. Виходило погано, і вона почала подумки писати Сергієві черговий лист…

За кілька днів до свята чоловіків Даринка зайшла в палату до Ілони. Було помітно, що хвороба у дівчини почала прогресувати, і її шкіра все більше вкривалась яскраво-червоним висипом, поверхня якого була відзначена сірим сирнистим нальотом.

– Тобі занесли вітальні листівки? – запитала Даша, поправляючи Ілоні подушку.

– Спасибі. Все передали.

– Вже підписала?

– Звичайно. Одну – мамі, другу – батькові. Бойфренда, на жаль, у мене вже немає, – Ілона гірко посміхнулася.

– Ще не дарувала листівку татові? – запитала Даша не до речі, щоб хоч якось перевести розмову на іншу тему.

– Не можна наперед вітати – прикмета погана. Нехай лежить у столі… до свята.

– І то правда, – погодилася Даринка.

– Я тут лежала, і мені в голову зайшла одна думка, – сказала Ілона і хотіла засміятися, але через болючі висипки на обличчі в неї це погано вийшло. – Я мелю повну нісенітницю. «Зайшла в голову одна думка», а другої, виходить, узагалі не було?

– І яка ж ідея відвідала нашу строкату, різнобарвну голівку?

– Там на підвіконні лежать бюлетені про СНІД. Подай мені один, – попросила Ілона.

Даша обережно, щоб не розбудити сплячу нову сусідку Ілони по палаті, дотяглася до вікна і подала листок, де червоними літерами горіло слово СНІД, написане і горизонтально, і вертикально.

– Цей підійде?

– Те, що треба, – сказала Ілона. – Не йди, мені знадобиться твоя допомога.

Даша подала Ілоні її манікюрні ножички, фломастер, клей, якусь листівку й аркуш паперу, а сама сіла на краєчок ліжка біля ніг – спостерігати, як дівчина над чимось чаклує.

Ілона щось зосереджено вирізала з паперу, потім ретельно почала писати фломастером.

– Дашо, можна у тебе щось спитати? – запитала Ілона, не відриваючись від роботи.

– Будь ласка.

– А якщо це дуже-дуже особисте питання?

– Якщо дуже хочеться, то можна.

– В тебе багато було хлопців?

– У сенсі?

– В сенсі сексу, – майже пошепки сказала Ілона, подивившись на сусідське ліжко.

– У сенсі сексу в мене нікого не було, – відповіла Даринка.

Вона намагалася сказати це спокійно, наче все у неї було ще попереду, але відповідь пролунала з явною ноткою смутку.

– Та ти що?! – Ілона підвела на неї очі. – Жодного?

– Жодного.

– Ти молодець, Дашко, – зробила висновок Ілона з виглядом знавця. – Якби я не спала з ким попало, то ніколи б не підхопила цей СНІД.

– Це як сказати, – гірко усміхнулася Даринка.

– Ну, треба не спати, з ким доведеться, і не колотися. Мені здавалося, що мати багато хлопців – це круто. Уявляєш, я навіть хвалилася перед подругами своїми перемогами. Зараз я розумію, що це було дуже нерозважно. Треба було зберігати цнотливість для одного-єдиного, як ось ти, і СНІД мене б не зачепив.

– Є й інші способи передачі хвороби.

– А! – скривила ніс Ілона. – Це – рідкість.

– Усякі випадки бувають, – сказала задумливо Даша, але Ілонка так була захоплена своїм заняттям, що нічого не помітила. Висунувши кінчик язика, вона щось приліпила на папері та охоче простягла Даші аркуш.

– Це буде мій талісман, – сказала вона й розплився в задоволеній посмішці.

Даша взяла в руки саморобку. Ілона на чистому аркуші приклеїла з вирізаних заголовних літер напис: «Щастя тим, хто йде далі». Внизу вона приклеїла зображення червоної троянди, запозичене з вітальної листівки.

– Ну, як? Подобається побажання?

– Подобається.

– Оригінально, чи не так?

– Непогано, – погодилася Даринка, подумавши, що ця барвиста листівка, зроблена з червоних літер бюлетеня, була як застережний знак про небезпеку. «Побажання гарне, але від нього віє сумом», – майнула думка у Дарини, але вона нічого не сказала про це.

– Куди дінеш листівку? – запитала вона Ілону.

– Повісь, будь ласка, на стінку біля мого ліжка, – попросила дівчина.

За тиждень Ілонку було вже важко впізнати. Її обличчя майже суцільно покрилося хворобливими гнійними висипами. Хоч як лікарі вмовляли дівчину зняти колечки з губи і брови, вона не піддалася. Червоні болючі плями вразили її довгі нігті, знівечили колись гарні губи, повіки, утворилися в роті й у ніздрях.

Коли Даша увійшла до палати, Ілонка важко дихала, відкривши рота. У неї була висока температура і до руки тяглася трубка крапельниці. Вона заледве підняла болісні зранені повіки і впізнала Даринку. Якась подоба посмішки з’явилося на змученому обличчі дівчини.

– Дашо, – тихенько покликала Ілона.

Даринка підійшла, нахилилась до неї і посміхнулася.

– Що, моя хороша? – запитала Даша і легенько провела рукою по строкатому волоссю Ілони. – Тобі щось треба?

Ілона очима сказала: «Так».

– Чого ти хочеш?

– Закурити, – сказала Ілонка тихо, ледве ворушачи губами.

– Тільки не це, – відповіла Даринка. – Ти уявляєш, що буде, якщо лікар унюхає запах тютюну в палаті? До того ж ти не сама тут.

Даша подивилася на жінку, яка лежала на сусідньому ліжку.

– Я хочу… палити. У мене… є… одна сигарета… Остання, – ледь чутно сказала Ілона.

– Нехай курить, – пролунав голос худенької жінки, яка почула прохання дівчини. – Не можна відмовляти.

– Я йду на злочин, – сказала Даринка, відчиняючи кватирку і ясно розуміючи, що це було останнє бажання Ілони.

Вона закутала жінку ковдрою, підіткнувши її зусібіч. Потім дістала з косметички Ілони сигарету і подала дівчині. Ілонка попросила її підвести, і Даринка сіла в головах, підняла вище подушку, обняла Ілону і