Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

Більше того, давши селянинові формальний дозвіл на вихід із колгоспу, власті не поспішали виділяти йому землю та насіння. Крім того, виділена ділянка могла бути, за визнанням наркомату землеробства, «на відстані 10–15 км» і безнадійною, з точки зору її продуктивності. В іншому звіті наркомату землеробства зазначалось, що колгосп, до якого входило лише декілька селян, «дуже часто» отримував усю найкращу землю, в той час як бідняки- та середняки-одноосібники «отримували непридатну для обробітку землю — болота, чагарники, пустирі тощо», наче вони були ще не депортовані «куркулі». Більше того, селянам-одноосібникам часто не давали доступу до пасовищ і води, в результаті вони втрачали свої городи та сіножаті.

У шолоховському хуторі на Дону голова-«двадцятип'ятитисячник» також відмовляється повернути колективізовану худобу її останнім власникам, керуючись інструкціями окружкому партії. А оскільки всю землю, ближчу до села, тепер колективізували, селянам-одноосібникам, як і в інших місцях, пропонують лише віддалені ділянки на бідних грунтах:

«— Якове Лукичу, відміряй їм землю поза Рачим ставком завтра вранці, — наказав Давидов.

— Там же цілина! — обурено закричали на нього селяни.

— Це земля під паром. Що значить цілина? Її орали, тільки багато років тому, якихось п'ятнадцять років, — пояснив Яків Лукич.

І відразу пролунав буремний несамовитий крик: “Не хочемо твердої землі!”»

Конфлікт закінчується бунтом, активістів побито, після чого, як завжди в подібних випадках, «підбурювачів» було заарештовано та заслано…

На додачу до цього при вирішенні суперечок, пов'язаних із виходом, виникало стільки плутанини, що, як писала з цього приводу сільськогосподарська газета, часто «ні селяни-одноосібники, ні колгоспи, що залишалися, не знали, де сіяти».

Діставши дозвіл на вихід з колгоспу, селяни водночас позбавлялись права забрати свій реманент, а часто (як у шолоховському романі) навіть власну худобу. В одному селі партійний уповноважений врешті повернув корови тим, хто «відчайдушно» наполягав на цьому, але рішуче відмовився дозволити селянам вийти з колгоспу. В результаті «жіночого бунту» його було вигнано із села. І хоча власті швидко відновили порядок, тиск на селян дещо послабився. У цей період починається масове відновлення «жіночих бунтів» як методу боротьби, за допомогою якого селянам часто вдавалося повернути свій реманент, а то й худобу у тих випадках, коли місцева влада намагалася перешкодити цьому.

Незважаючи на застосування з боку властей всіляких дискримінаційних заходів — виділення поганого грунту, відмова у поверненні худоби та реманенту — бажання селян залишити колгосп було непереборним. Партійне керівництво вживало й інших заходів, щоб припинити вихід із колективних господарств. Вони звичайно не виправдовували себе, коли йшлося про основну масу селянства, але мали деякий вплив на тих, хто мав усі підстави боятися свого минулого. Часто ті, що залишалися в колгоспі, були раніше заможними господарями, їх, безумовно, чекало розкуркулення, коли б вони виявили бажання знову стати одноосібниками.

Але хоча умови виходу були надзвичайно важкими, рідко коли самою тільки силою вдавалося втримувати рядового селянина в колгоспі. Місцеві активісти не відчували підтримки Москви, в той час як селяни постійно посилалися на статтю Сталіна і чинили опір тискові з боку місцевих властей. Коли ті робили спроби перешкодити селянам вийти з колгоспу, часто доходило до відкритих конфліктів. Як типовий приклад такої ситуації можна навести випадок у селі Комарівці, де селяни побили колгоспних сторожів і розібрали весь реманент, у селі Чернявка активістів «тримали під замком у місцевій школі, аж поки не розібрали все сільськогосподарське устаткування».

Протягом кількох тижнів у березні — квітні 1930 р. кількість колективізованих селянських господарств зменшилася з 50,3 % до 23 %. Цей процес тривав до самої осені. Загалом близько 9 млн селянських господарств — тобто 40–50 млн чоловік — залишили колгоспи. Співвідношення мінялися залежно від місцевості. Скажімо, в білоруському селі з сімдесяти господарств сорок залишилися, а тридцять вийшли з колгоспу. В Україні кількість «відступників» була значно вищою. Понад 50 % тих, хто залишив колгоспи, були з України та Північного Кавказу (по суті, українське керівництво тепер звинувачували в тому, що воно, допустивши з самого початку «лівацькі» збочення, що проявилися у примусовій колективізації, тепер робить «праву» помилку, дозволяючи вихід із колгоспів, не докладає необхідних зусиль, щоб переконати селян у райдужних перспективах колективізації).

Загалом крах був повний. Проте близько трьох мільйонів селянських господарств залишалося в колгоспах. У кожному селі в головних зернових районах та в більшості сіл інших регіонів колгосп займав найкращу землю і втримував значну кількість уцілілої худоби. Оскільки силові методи, на думку партійної верхівки, вже певною мірою вичерпали себе, на цьому етапі вона вирішила вдатися до економічних заходів. Рішенням уряду селяни-колгоспники звільнялись від оподаткування домашньої худоби на два роки; штрафи, накладені на них до 1 квітня, скасовувались. Усі ці послаблення не стосувалися селян-одноосібників.

Більше того, у вересні 1930 р. власті перейшли в рішучий наступ проти індивідуальних господарств, намагаючись задушити їх непомірним оподаткуванням та всілякими іншими засобами тиску. «Правда» давала зрозуміти, що для успішного проведення колективізації треба створити умови, за яких індивідуальний обробіток землі став би неприбутковою справою. Хоча слід підкреслити, що навіть у вкрай несприятливих умовах селяни-одноосібники в сільськогосподарський сезон 1930 р. добилися більших успіхів, аніж колгоспи. 16 жовтня 1930р. «Правда» писала: «Якщо селянин може успішно розвивати своє індивідуальне господарство, для чого йому вступати в колгосп?»

Подібні виступи партійної та радянської преси мали заохочувати місцеві власті до застосування все нових заходів, спрямованих на ліквідацію одноосібних господарств. Завдяки їм, а також відновленню адміністративного тиску в другій половині 1930 р. удалося покласти край виходам із колгоспів.

Друга хвиля розкуркулення, що накотилася тепер, була спрямована переважно проти тих селян-провідників, які очолювали вихід із колгоспів. Більшість із них аж ніяк не могли вважатися «куркулями», і їхня вина полягала лише в тому, що вони очолювали опір колективізації.

Типовою у цьому плані може вважатися історія, що сталася в с. Борисівці. Герой громадянської війни обороняв селян від примусової колективізації. Представник партійного керівництва попервах підтримав його, коли він звинуватив своїх головних гонителів у ексцесах, посилаючись на сталінську статтю «Запаморочення від успіхів» та «нову» лінію партії, що випливала з неї. Але коли тиск згодом відновився, той самий «ліберальний» керівник одразу ж проголосив його «куркулем», внаслідок чого селянина експропріювали і деякі з його дітей померли. Подібними методами вдалося зліквідувати більшість хуторів