Читати книгу - "Московство"

шляхти і ксьондзів, доводячи їм, що московський цар захищає селян від гноблення і визиску. Московські історики вигадали теорію, що польська шляхта складається з неполяків[268]. Московські часописи польською мовою писали 1864 року: «Московський цар відібрав у польських панів землю, роздав її польським селянам, підніс їхній добробут, усунув зловживання польських урядовців, запровадив лад і спокій у Польщі»[269]. Замініть слово «цар» на «радянська влада» і матимете фотографічний відбиток того, що пишуть московські часописи українською мовою у т. зв. УРСР. Після повстання 1863 р. московський уряд заходився творити «нову польську культуру» і «новий тип польського народу». Те саме проголошують більшовики, і їх підтримує московське суспільство щодо всіх немосковських народів СРСР.

У всіх шкільних книжках СРСР існування українського народу та його мови датується лише з XVI ст., ніби доти не існувало ні його, ні його окремої мови. А мовляв, заіснував український народ і його мова лише тому, що татари та Польща відірвали його від Московщини на кілька століть. А отже, завдання не лише москвинів, а й самих українців — привернути розділених історією братів до колишньої єдності, державної, господарської, культурної і … мовної. Московщина спочатку хвацько творила ту єдність способом «Не было, нет и быть не может никакой Украины». Витративши на те чимало часу, досягнула єдності лише з яничарами. Лобовий наступ не вдався. Треба обходити з тилу, якось звабити впертих українців у пастку. Прихід Тараса Шевченка, а потім початок здійснення 1917 року його пророцтва перелякав і переконав Московщину, що федеративна пастка — єдина надія врятувати імперію від розвалу. Запеклий україножер, московський шовініст, провідний видатний московський соціаліст Г. Плєханов писав: «Український рух набирає такої сили і такого напряму, що починає загрожувати нашій імперії страшною катастрофою. Цю жахливу небезпеку визнають уже всі наші партії всіх політичних барв»[270].

Це розуміння виявив ще один з московських речників: «Наші предки знали, що робити з немосквинами імперії. Вони твердою рукою скорювали своїй волі і московщили їх, не зважаючи ні на що і ні на кого. А нам таке неможливе тепер, бо ми не маємо духу наших предків. Самою ж фізичною силою, як тепер виглядає, не скоримо і не змосковщимо»[271].

Коли після 1905 р. навіть українські соціалісти вийшли з московських партій і створили власні, українські, Московщина цього ніяк не сподівалася від малоросійських «общероссов» і почала маневрувати. Навіть запеклий шовініст монархіст М. Бобринський заспокоював: «Ми, москвини — націоналісти, але не шовіністи. Ми не проти розвитку різних національних культур у нашій імперії, але за однієї неодмінної передумови. А саме: немосковські народи нашої імперії мусять ставити імперські потреби вище за їхні національні, бо це для їхньої власної користі. Московський народ хоче бути народом визволителем та опікуном, а не народом загарбником та гнобителем»[272]. Як бачимо, й цю тезу Ленін цілком запозичив у «класових ворогів».

Московський ліберал А. Гредескул запевняв українців, що московське суспільство не несе провини за те, що уряд утискує українську культуру[273]. Був би демократичний уряд — не утискував би. Такий уряд прийшов у лютому 1917 року. Він визнав право вживання української мови лише приватно і лише в чотирьох губерніях: у Київській, Полтавській, Чернігівській і Волинській. Та навіть і це визнав під загрозою українських полків у Петрограді.

Ще один монархіст гостро засуджував англійське та німецьке загарбництво, месіанізм та національну пиху: «Не сумніваємось у великій цінності німецької культури. Проте їхня ідея вищого культурного лідерства є помилковою і жорстокою. Її жорстокість наочно виявляється у темноті духовно поневолених ними народів»[274]. А от немосквини в імперії, за Соловйовим, московщаться з власної волі, бо дуже захоплюються багатством московської культури і добротою московського народу. Водночас попереджає, що московський народ не дозволить «сепаратистам» розвалювати імперію і закликає немосквинів відмовитися від націоналізму, а йти за Московщиною до вселюдських ідеалів. І знову бачимо, звідки походить подібний більшовицький плагіат в СРСР. П. Лавров підтримував усамостійнення поневолених Туреччиною слов’ян, але був проти визволення поневолених Московщиною. Ф. Достоєвський поставив крапку над і, проголошуючи: «Де стала московська нога, там є московська земля». О. Пушкін прославляв московське військо за те, що воно вигублювало черкеський народ. Соціалістичні пушкіни в СРСР прославляють московське військо за те, що винищило 1944 р. ввесь черкеський, калмицький, кримо-татарський народи. Тяглість національних традицій подиву гідна.

Соціаліст, революціонер О. Герцен розумів, що Україна раніше чи пізніше визволиться. Якщо війною, то не захоче й слухати про якийсь союз. Тому радив, щоб московський уряд надав Україні врядування, доки не дійшло до української визвольної війни. А як уявляв те самоврядування, видко з його ж слів: «Київ є таким самим московським містом, як і Москва».

М. Бакунін називав себе анархістом, але був звичайнісіньким московським шовіністом і загарбником. Розуміючи, що національно-визвольна боротьба в Московщині триватиме, радив: «Ми, москвини, хочемо того, чи не хочемо, будемо змушені віддати те, що ми загарбали грубою силою. Найліпше, що ми, москвини, зможемо зробити — це з своєї власної доброї волі визнати повну державну незалежність наших сусідів. І як лише ми це зробимо, вони напевно самі попросяться до союзу з Московщиною, і то союзу міцнішому за старий»[275]. Отже, всі балачки москвинів про права інших народів — лише засіб утримати їх в імперії. От чого не можна закинути москвинам, то це браку політичного, життєвого хисту. І В. Ленін обіцяв: якщо наша партія більшовиків прийде до влади в московській імперії, то вона негайно вживе заходів, аби визволити немосковські народи від гноблення їх Московщиною. Казав це швейцарським робітникам перед своїм виїздом 1917 року до Петрограда[276].

Запобігаючи прихильності та допомоги «інородців», щоб захопити владу, він переконував: «Ті московські соціалісти, які противляться усамостійненню Фінляндії, Польщі, України, є шовіністи, буржуазні прислужники, вкриті кров’ю і брудом загарбників, царів та капіталістів. Кожного соціал-демократа панівного народу, що заперечує право поневолених народів на державну незалежність, повинні вважати за загарбника і падлюку»[277]. І зокрема: «Жодний демократ не може заперечити Україні право на відокремлення від Московщини. Вдержати неподільність імперії можна не запереченням цього права, але навпаки — беззастережним визнанням цього права. Лише так забудуться старі московсько-українські сумні стосунки, лише так вторуємо шлях до вільного союзу обидвох народів. Те, що уряд О. Керенського відкинув домагання українців на самоуправління — це ганьба, нечуване зухвальство московських контрреволюціонерів, держиморд»[278]. І далі: «Нема нічого поганого в тому, що Фінляндія, Польща, Україна відокремлюються від Московщини.