Читати книгу - "Необхідні речі"

Як на Кітона, він виглядав свіжим, як огірочок, окрім хіба очей – ті були налиті кров’ю й здавалося, ніби їхній природний колір червоний.

Тоді він приніс коробку й поклав на невеликий столик біля Кітона.

– Саме коробка мені в око і впала, – пояснив Кітон. – Трохи схоже на льюїстонський іподром. Я туди час від часу ходжу.

– Подобається азарт, так? – усміхаючись, запитав Ґонт.

Кітон збирався сказати, що ніколи не робить ставок, але передумав. Та усмішка була не просто дружня. Вона була співчутлива, і раптом він усвідомив, що перебуває в компанії такого ж страждальця. Що далі підтвердило, наскільки він починає губити клепки, бо коли він потискав Ґонтову руку, то відчув приплив огиди, настільки раптовий і глибокий, що скидався на спазм у м’язі. У ту мить він твердо повірив, що натрапив на свого Головного Переслідувача. Доведеться за таким слідкувати. Немає резону перегинати палицю.

– Про мене знають, що я люблю ставочки, – відповів він.

– Сумно, але про мене теж, – сказав Ґонт. Його червоні очі впилися в Кітонові, і якусь мить вони ніби ідеально розуміли одне одного… чи принаймні так здалося Кітону. – Я ставив на більшості іподромів від Атлантичного до Тихого і досить упевнений, що на цій коробці – «Лонґейкр Парк» у Сан-Дієґо. Його там, звісно, вже нема. Там зараз житлова забудова.

– Ох, – промовив Кітон.

– Але я вам покажу. Думаю, буде цікаво.

Він зняв кришку з коробки та обережно дістав звідти олов’яний іподром на платформі близько трьох футів завдовжки і десь півтора фута завширшки. Річ була схожа на іграшки, якими Кітон бавився дитиною, дешеві, виготовлені в Японії після війни. Цей іподром – точна копія двомильної арени. У неї було вставлено вісім гнізд, а на лінії старту стояло вісім тонких олов’яних коней. Кожен на маленькому олов’яному стовпчику, що стирчав кожен зі свого гнізда і був прикріплений до кінського живота.

– Вау, – промовив Кітон і розплився в усмішці. Це вперше він так широко всміхнувся за останні кілька тижнів, і цей вираз здався дивним і недоречним.

– «Це ти ще нічо’ не бачив», як той співав[62], – відповів Ґонт, усміхаючись у відповідь. – Ця крихітка десь із 1930-го чи 35-го, містере Кітон, антикваріат. Але це не просто іграшка для тогочасних «жучків»[63].

– Ні?

– Ні. Ви знаєте, що таке дошка віджа?

– Звісно. Запитуєш її щось, і вона має по літерах давати тобі відповідь зі світу духів.

– Саме так. Так от, ще в часи Депресії було багато жучків, які вірили, що «Виграшний квиток» – це дошка віджа для людей, котрі ставлять на кінних перегонах.

Їхні очі знов зустрілись, усміхнені й приязні очі Ґонта, і Кітон не міг відвести погляд, так само як одного разу не зміг покинути іподром до закінчення останнього забігу, хоч і спробував.

– Дурниця, правда?

– Так, – відповів Кітон.

Але йому це здавалося зовсім не дурницею. Йому це здавалося цілком… цілком…

Цілком розумним.

Ґонт понишпорив у коробці й дістав звідти невеликий олов’яний ключик.

– Виграє щоразу інший кінь. Там усередині якийсь випадковий механізм, як мені здається, – грубий, але досить дієвий. А тепер дивіться.

Він вставив ключ у дірку збоку олов’яної платформи, на якій стояли коні, й повернув його. Почулися тихі клацання, цокання й накручування. Ґонт витягнув ключ, коли більше не було куди крутити.

– На кого ставите? – запитав він.

– П’ятий, – відповів Кітон.

Він нахилився вперед, серце шалено калатало. Це було по-дурному (а також максимальним доказом манії, йому здавалося), але він відчував, як його охоплює те саме колишнє захоплення.

– Дуже добре, а я на шостого. Зробимо ставочки, щоб стало цікавіше?

– Звичайно! Скільки?

– Ні, не грошей, – спинив його Ґонт. – Мої дні грошових ставок, містере Кітон, уже давно закінчилися. Такі парі найменш цікаві. Скажімо так: якщо виграє ваш кінь, я зроблю вам якусь послугу. На ваш вибір. Якщо мій – ви зробите послугу мені.

– А якщо виграє якийсь інший, то нічия?

– Так. Готові?

– Та готовий, – роздратовано кинув Кітон і нахилився ближче до олов’яного іподрому. Руки він стиснув між широких стегон.

Біля лінії старту з отвору стирчав невеличкий важіль.

– І вони рушають, – м’яко промовив Ґонт і натиснув його.

Зубці й шестірні під іподромом почали скреготати. Коні рушили зі стартової лінії, рухаючись за призначеними напрямками. Спершу повільно, похитуючись уперед-назад у гніздах і дрібними посмиками, ніби всередині платформи ховалася якась головна пружина або кілька пружин, проте, наблизившись до першого повороту, фігурки почали набирати швидкість.

Кінь номер два ішов попереду, за ним – сьомий. Інші тягнулися позаду.

– Уперед, п’ятий! – тихо скрикнув Кітон. – Уперед, п’ятий, сука ти паршива!

Ніби почувши його, маленька олов’яна коняка почала відриватися від решти стада. На півшляху вона порівнялася з сьомою. Шостий кінь, вибір Ґонта, також почав набирати швидкість.

«Виграшний квиток» торохкотів і вібрував на маленькому столі. Кітонове обличчя висіло над грою, ніби величезний деформований місяць.

Крапля поту впала на дрібного жокея на коняці під номером три. Якби то була реальна людина, і він, і його скакун промокли б до нитки.

На третьому повороті кінь під номером сім різко набрав швидкість і наздогнав перших двох, але Кітонова п’ятірка щосили тримала позицію, а Ґонтова шістка наступала на п’яти. Ці четверо разом проминули поворот, далеко відірвавшись від решти, шалено вібруючи в рівчачках.

– Жени, тупа ти шкура! – загорлав Кітон. Він зовсім забув, що це просто шматочки олова у грубій формі коней. Він забув, що перебуває в крамниці чоловіка, якого ніколи раніше не бачив. Старий запал повністю охопив його. Метляв ним, як тер’єр пацюком. – Вперед, жени! Швидше, сука, ШВИДШЕ! Швидше ДАВАЙ!

Тоді номер п’ять порівнявся з лідером… і перегнав його. Ґонтів кінь долав свій фланг, коли Кітонів перетнув лінію фінішу й став переможцем.

Механізм працював уже повільніше, але більшість коней повернулися на стартову лінію до того, як клацання зовсім затихло. Ґонт пальцем посунув тих, що залишилися, щоб порівняти з рештою для наступного старту.

– Хух! – видихнув Кітон і витер чоло. Він почувався зовсім вичавленим… але також краще, ніж довгий-довгий час до того. – Непогано так було!

– Гарно, як на картині, – погодився Ґонт.

– Уміли ж колись робити всіляке, правда?

– Уміли, – усміхаючись, погодився Ґонт. – І, здається, я вам винен послугу, містере Кітон.

– Ой, та облиште – це ж для розваги було.

– Зовсім ні. Справжній джентльмен завжди сплачує свої борги. Просто попередьте мене за день-два перед тим, як захочете зібрати данину, як то кажуть.

«Перед тим, як зібрати данину».

Від цих слів йому з тріском усе згадалося. Данина! У нього Їхня данина! Їхня! У четвер Вони вимагатимуть цю данину собі… і що тоді? Що тоді?

У голові танцювали образи осудливих газетних