Читати книгу - "Терези"

– Що вам? – суворо спитала з-за прилавка провізор Валентина, як повідомляв її бейджик.

– Нічого. Я шукаю роботу.

Провізор Валентина здивовано стисла губи.

– А ми не давали оголошення.

– А я не у вас збираюся працювати, – майже весело відповіла Олеся і вийшла.

У неї ще була одна справа на сьогодні…

…Якби я вела щоденник, то сьогоднішній день я б назвала завершальною фазою однієї афери. Але ж не повним фіаско, як стверджує він!

Я сиділа за столиком у тій «Мартусі» (треба ж так назвати кафе!) і дивилася, як він нервово погладжує волосся і смикає краватку. І розуміла, що ненавиджу його з кожною хвилиною все сильніше.

Коли я звернула на нього увагу, він був усього лиш класним недооціненим менеджером на фармацевтичній фірмі. Об нього витирав ноги шеф, його не цінували вдома, він не вмів одягатися, не вмів поводитись у товаристві, грубіянив і травив вульгарні анекдоти… А тепер він сидить поруч і робить вигляд, що забув, хто зробив із нього того, ким він є сьогодні…

А звернула я на нього увагу, коли зрозуміла, що моє єдине справжнє кохання покидає мене. Ні, ми ще перетиналися з ним у ліжку, ще ходили разом на тусовки, але він уже думав про іншу.

Дивно, стільки дівчат за ним сохли, я відбивала атаки за атаками, я була готова до війни з усім світом за право володіти його серцем, але я й не підозрювала, що найбільший мій ворог – він сам.

Коли одного дня я вперше побачила у нього отой мрійливо-далекий погляд, моє серце обірвалось. Я поклялася собі, що знайду суперницю і доведу йому, що я краща.

Я довго її шукала. Аж раптом на базі під Славським, де наша компанія зібралася класно відпочити, я прозріла. Моєю суперницею була моя подруга!

Ні, я все розумію! Якби вона була дуже гарна, розумна чи багата, я б змирилась. Але ота бліда і суха, як тріска, заучка, яку я вчила користуватися косметикою, бо не можна ж ходити з таким невиразним обличчям, яку я вчила жити, бо вона до того життя не надавалася зовсім… вона вдавала, що між ними нічого немає, він теж намагався не дивитися у її бік, але ота незрима нитка, яка пов’язує між собою людей, не байдужих одне до одного, різала моє серце на кавалки.

Я зробила так, що її брат майже одразу повернувся до Львова, бо він єдиний міг мені завадити. А потім зателефонувала Оресту з нашого факультету, чи то пак Орку, як він себе називав, і спитала, яка його ціна за те, щоб провчити одну шльондру, аби вона навіть думати забула про високе і вічне.

Він спочатку сміявся, а почувши, що я не жартую, назвав суму. Я погодилася заплатити. Я готова була заплатити в сто разів більше, лиш би стерти з її погляду отой мрійливо-далекий вираз.

Орк приїхав наступного дня. Ми все розіграли як за нотами. Я знала, що вона не питиме, але це пусте. Важливо було напоїти хлопців. Свою дозу я непомітно вилила під стіл, коли усіх відволік Орест.

Хто ж знав, що навіть під кайфом, навіть серед драконів і орків у своїй голові Макс про неї не забуде. Кинеться їй на допомогу і… Вони так і не сказали мені, що там насправді відбулося, на тій колії біля станції. Ні вона, ні він, незважаючи на всі мої старання.

Хоча мені вдалося тримати їх подалі одне від одного цілий рік, а це немало! Я запевняла Макса, що Олеся не може йому пробачити, що він кинув її напризволяще вночі в лісі, що дозволив ганятися за нею, наче вона якась дичина, що не захистив її у потрібну мить. А їй твердила, що він не хоче її бачити, бо вона зруйнувала йому життя, через неї він потрапив у сізо, його покинула мати і втратив роботу батько.

Що не кажіть, а мені все вдавалося, аж поки… поки я не зателефонувала Олексію Лускувцю. У ту ніч проти понеділка. Переломну ніч…

Зараз я наче опинилася в глибокій калюжі, бридкій і холодній, і вкинула мене туди та, котра давно мала зникнути з мого світу назавжди. Слабка і немічна, вона чомусь здобула перемогу, ще й поставила нам ультиматум. Її бридкий хриплий голос досі звучить у моїх вухах.

«Я довго боролася зі своїми сумнівами. А може, просто не готова була побачити правду…

Тільки той, хто підсипав мені у вино снодійне, міг знати, що там було всього дев’ять таблеток. Коли я вийшла з кухні, ти витягнула таблетки зі смітника, розтерла їх на порошок і підсипала мені у келих. А упаковку, коли я заснула, поклала назад до шухляди. Щоб усе виглядало, наче самогубство.

А потім підіслала до мене Анжелу, щоб довідатися, що зі мною, бо я не йду на контакт. Анжелка поводилася досить дивно, шарпалась і вовтузилась, і коли я знайшла цю краватку, я здогадалася, що це вона підкинула мені її під ліжко. Анжелка не відмагалась і розповіла мені багато цікавого.

Виявляється, у нас на фірмі основною версією самогубства Лешека вважається його неподілене кохання. До мене.

Лешек нікому не казав, що ми родичі, вважав, що так буде безпечніше з огляду на його розслідування, але ж ти знала правду!

Анжела розказала, що на похороні, дізнавшись, що ти моя подружка, вона підійшла до тебе і запитала, чи справді він був закоханий у мене і чи міг повіситися через це кохання. Ти не просто підтвердила це, ти витягла з сумочки ту синю краватку і запевнила, що це Лешекова краватка і ти відчуваєш, як від неї виходить якась негативна енергія. Що буцімто я її подарувала йому на день народження і після того в нього почали проявлятися суїцидальні схильності.

Твої слова впали на благодатний ґрунт! Усі на фірмі почали вважати мене лиходійкою, яка наслала згубні чари на свого настирного залицяльника, пошаманивши над його краваткою, від чого залицяльник поліз у зашморг.

Добре, що Анжелка згадала, на кому бачила таку саму краватку, Вікторе. На тобі. Я думаю, що ти просто забув її в Марти і вона хотіла віддати її тобі на похороні, аж нагодилася Анжела. А може, ви від початку