Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Як?

— Всевлад — інший.

— Справді? І я знаю, ким він народився. Бразд був метеєм принаймні.

— Та ну?

— Скільки ночей ви провели разом?

— Жодної.

— А чи довірила б ти йому хоч одну?

— Що?

— Не довірила б. Я тебе знаю. Ти надто обережна. Ти не кохала Адама і так само, напевне, не кохаєш Всевлада. Або ж просто не довіряєш йому. Ти — дурепа, а не я. Я цю ніч була в кімнаті Бразда. І знаєш, що? Він і пальцем мене не торкнувся.

— Не вірю.

— Не віриш? — брови Вишени поповзли догори.

— Ні, я… — я глибоко вдихнула. Це видавалось мені неймовірним, але я мала їй повірити. Та й для чого Вишені брехати? — Я вірю, звісно.

— Тоді розмову закінчено.

Тріпнувши своїм довжелезним рудим волоссям, Вишена стрімко пішла назад до того коридору, який вів до спальні.

Перша краплина отрути впала на мене, завіяна вітром від її рудих пасом. Праву руку запекло — я поглянула на неї, але нічого не побачила.

Це була та рука, якою я колись вдарила Вишену.

— Поговори з ним. Або з нею. Бо мене вона не слухає! — я майже кричала. Ми не бачились кілька днів і я не мала змоги розповісти йому про те, що дізналась, хоч хотіла неймовірно. Надто після провальної розмови з Вишеною.

Всевлад потер пальцями чоло.

— Я не буду, Ханно. Це не моя справа.

— Але вона — моя подруга! А ти знаєш Бразда.

— Знаю.

— І що? Як думаєш, чи довго він ще вдаватиме невинність? Ти знаєш Бразда, — повторила я з натиском. — І ти знаєш, що буде з Вишеною, якщо це не припинити. Я не знаю, що він їй наобіцяв, але…

Всевлад зітхнув. Я бачила, що він засмучений моїми словами. І непохитний. Він не збирався нічого робити!

— Ханно, ми такі самі, як і вони, ти не розумієш?

— Ні. Ти не заперечуєш, що белат.

— Що?..

На його обличчі промайнуло здивування.

— Скажи мені, що я помиляюсь, і Бразд був метеєм, як і сказав Вишені.

Якусь мить Всевлад дивився на мене.

В його чорних очах щось було. Недовіра?

— Ні, Бразд — белат. Ми знайомі з ним з дитинства і разом навчались в Еліті.

Еліт — школа для белатів. Як Сколіс, тільки там не примушують їсти болото за розминкою.

— Припини це, — прошепотіла я. — Я знаю, ти зможеш.

— Ні.

— Прошу. Для мене. Чи я геть нічого для тебе не значу?

— Ханно, це не наша справа, — наполягав він. — Якби він її до чогось змушував, тоді б я міг на нього натиснути. А так — не буду. Вишену ніхто ні до чого не силує. Вона сама бавиться зі своїм життям. І має на це повне право.

— Якщо він її скривдить — я вб’ю його.

— Ханно, не кажи дурниць.

— Я й не кажу. Це не дурниці. Можеш так передати своєму другові. Чи ти сумніваєшся в мені?

Мої щоки палали.

Ось і перша наша сварка. Все біля того самого вікна.

— Я не сумніваюсь. Але ти вимагаєш від мене того, чого мені робити не слід.

— Визнай просто, що не хочеш вступитись за метейку.

— Так.

Я думала, він заперечить. Або хоч промовчить.

Якусь мить я стояла, відкриваючи і закриваючи рот, як риба. А тоді почала відступати.

— Дякую за чесність, — я не впізнала свого голосу.

— Ханно, якщо я зіпсую стосунки з іншим учнем Дарвенхарду через метейку, якій він нічого не заподіяв, — мене можуть вигнати зі школи. А якщо Бразд усе розкаже — покарають і Вишену, бо вона втікала до нього вночі, і тебе, бо ти знала, та не сказала, і Ладу — за те саме.

— А якби йшлося про мене? — запитала я. Відстань між нами ставала все більшою.

— Лишися, — він простягнув руку. — Прошу тебе, лишися.

Я повернулась і побігла. В очах стояли сльози.

Я не хотіла його бачити.

Але і відступати не збиралась. В усій цій ситуації лишилась єдина людина, з якою я ще не з’ясувала стосунки — винуватець.

Бразд.

Як можна влаштувати зустріч чи бодай перемовитись із людиною, яку ти зневажаєш, ненавидиш і усіма силами намагаєшся триматися від неї подалі?

Правильно — треба викликати цю людину на герць!

Мені навіть здалося, що я налякала половину присутніх у тренувальному залі, бо коли Маїна наказала розділитися на пари, я стрімголов помчалась поміж учнями, а тоді наче ненароком відіпхнула дівчисько, яке саме стало до бою з Браздом.

— Агов, ти! — дівчисько спаленіло і кинулось би на мене, але Бразд, зачудований моєю з’явою, а ще більше тим, як чудернацько я виглядаю після пробіжки — з розпатланим волоссям і червонющими щоками — спинив її порухом руки:

— Знайди когось іншого.

Вона відійшла.

Я випрямилась, дивлячись на нього.

Він трошки нахилив голову на бік