Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Відчепися, нагідко. Я постелив тобі в одній кімнаті з малим. Ти мусиш поспати.

— А ми… хіба ми не будемо… себто я хотіла сказати… ви ж мене найняли, щоб…

Ден зітхнув і відвернувся до вікна. Не варто було брати цю дівчину, якщо чесно. Йому справді потрібна компаньйонка — у те місце, куди він зібрався цієї ночі, самому ходити не прийнято. Це викликає підозри і, як наслідок — проблеми зі здоров’ям у самітника. Він уже був у тому кублі кілька разів, хоча й не виглядало на те, що це — місце, яке він шукає, та він мусив у цьому переконатися на всі сто відсотків, аби більше не повертатися туди. Там він постійно натикався на цього поета, Любомира Шеремета, що тягав із собою якихось нерозбірливих дівуль, одну страшнішу за іншу. Втім, там це вважалося хорошим тоном. У такі місця не водять красунь-наречених і дружинам про них не розказують. А те, що йому, Денису, було неприємно бачити в тому місці такого талановитого хлопця, безумовно, великого поета і свого кумира, з порожніми, як чорні провалля ополонок у білій кризі, очима і таким цинічним усміхом, що нестерпно хотілося ляпасом стерти його з вуст, — то це проблеми не римувальника. Ден також підшукував собі щоразу іншу дівку, зосередившись на професіоналках, але сьогодні він схибив. Чи піддався емоціям? Що йому з цієї ляльки? Навіщо він її підібрав? Знав же наперед, що пуття з неї не буде, але — пожалів. Уявив собі, що від неї залишиться, коли ті три бугаї пропустять її через себе — а все до того йшло, і розклеївся. Чимось вона нагадала йому Віолетту. Не віком, звісно, і не зовнішністю, однак… Чим? Долею? Теж сумнівно. Ця — нещасне, зацьковане дитя, а Віта — квітка домашня, оранжерейна. І тут Ден зрозумів: невинністю, ось чим. Чистими до прозорості очами. І повним нерозумінням того, що вона на повному ходу в’їхала в життя, а також того, які будуть наслідки. Та й він теж добрий, нічого сказати! Старий бовдур із куцими залишками сентиментальності. Смішно — маючи такий вік і досвід. Кумедно і якось безпорадно й досі почувається він у цій країні, наче й не прожив тут двадцять років, наче й не знає вздовж та впоперек усі звичаї, вади й чесноти цього народу. А ця мода вдавати із себе клятого Ланселота колись доведе його до біди. Він зиркнув через плече на дівчину, що застигла в очікуванні відповіді, як соляний стовп. Здається, вже довела. Ні, без усякого «здається».

— Роздягнися, — наказав він, дивлячись на Дану холодними блакитними очима. Вона здригнулася — відчуття виникло таке, ніби її розглядає ожилий лід.

— Для чого?

— Для того, що те дрантя, яке на тобі, не одягне навіть бомж, що себе поважає. Хочу подивитись, який у тебе розмір. Я на цьому знаюся.

Не відомо, з яких небес, але на Дану раптом зійшла впевненість, що цей дивний, трохи відсторонений і защепнутий на всі існуючі внутрішні замки чоловік не зробить їй нічого лихого, і вже, звісно, не стане займатися з нею сексом. Вона рішуче стягнула через голову свій останній теплий светр і взялася за спідницю.

— Облиш. І майку можеш не скидати, — сказав Денис якось надміру квапливо і нарешті повернувся до неї всім тулубом. Потім блакитні крижинки його очей, спрямовані на Дану, почали поволі танути.

— Ти таки гарна, — задумливо і чомусь здивовано промовив він. — Як утілення жіночності. Сама досконалість, просто еталон. А виростеш — відбою від хлопців не буде… Як же ти опинилася на дні, нагідко?

Ні в його погляді, ні в голосі не було й натяку на пристрасть — хоч якою недосвідченою була в цих питаннях Дана, помилитися вона не могла. Так говорять, милуючись у музеї статуєю античної богині, та нікому, окрім хіба що Пігмаліона, не спадало на думку бажати мармурову жінку.

— Скільки тобі років? — спитав Ден і, побачивши, що Дана вже відкрила рота, різко попередив. — Тільки не обманюй!

І вона не насмілилася збрехати.

— П’ятнадцять.

— Ти виглядаєш старшою. Ні, не так — дорослішою. Ні, знову не те… Якби ти сказала «тринадцять», я б і в це повірив. Тобі можна дати зараз скільки завгодно, десь до вісімнадцяти, але через десять років нічого не зміниться — ти так само будеш виглядати юною.

— У двадцять п’ять? — забувши про те, що стоїть перед чоловіком в одній благенькій майці, скрикнула Дана. — Я вже буду така стара!

Денис засміявся.

— Поговоримо про це через десять років. Ти й так багато встигла. Всього п’ятнадцять, і вже маєш дитину… Хто він?

— Себто як? Хлопчик. Звуть Мирось. Я ж казала.

— Я питаю про батька твого Мирося. Хто він? Чим займається? Чи знає, що в нього є син?

І тут Неждана, не відаючи, що з нею коїться, розповіла Денису все — і те, що це її двоюрідний брат, а ніякий не син, і про маму, і про тітку Олену, і про Василя, і про те, як вона тікала від дяді Сені, і як її обікрали… Промовчала лише про те, на якій вулиці жила, а на запитання: «Як твоє прізвище?» — замість «Тиктор», відповіла: «Тортик», просто помінявши склади. Це насмішило Дена, та це була єдина мить упродовж всієї розповіді, коли він сміявся. Вислухавши сповідь, Денис підійшов до Дани впритул, взяв її червону обвітрену руку й підніс до вуст.

— Ти мужня дівчинка, — прошепотів він. — Я навіть серед чоловіків не знаю прикладів такої мужності й самовідданості. Прийми моє щире захоплення. Ти не тільки красуня — ти рідкісний, як чорні перли, майже вимираючий вид жінки, гармонійної зовні