Читати книгу - "Поїзд, що зник"

Тут і почались надзвичайно цікаві речі.

Я вже, здається, згадував, що мій друг Борис - людина хороша. Але занудна. Він чомусь вважає, що всі його співрозмовники знають латину на рівні професора медінституту. А тому дуже любить пересипати свої розповіді виразами з саме цієї мертвої мови. Я так нічого і не второпав стосовно справжнього діагнозу отого дядька, котрий випадково не до тієї психушки втрапив. Кажучи по-простому, у хлопа остаточно полетіли клепки і він став буйно помішаним. На додачу - повністю втратив пам’ять. Ні, він не одягав штани через голову, проте свого минулого ніяк не міг пригадати до того моменту, коли його знайшли посеред ночі на залізничних коліях товарної станції “Максим Горький”, тієї, котра на околиці Волгограду. Він стояв, кліпав очима і питав - де це він опинився? Хоча на п’яного не виглядав. Та коли станційні запитали у нього, звідки він тут узявся, то почули приблизно таке: “Сів у метро, задрімав, почув крізь сон, як оголошують його зупинку, вискочив з вагону в останню секунду, озирнувся і побачив якийсь зовсім незнайомий пейзаж”. Залізничники відвели його до міліції, а та вже викликала місцеву психбригаду. Бо навіть не фахівець зрозумів би, що тут якась хвороблива маячня - звідки у Волгограді метро?

Чому саме психбригаду, а не “луноход” з витверезника або аналогічний транспорт з розподільника для бродяг, дорослих і малолітніх? По-перше, як я вже казав, алкоголем від нього не тхнуло, навіть пивом. По-друге, хоча документів при найді не виявили, але зодягнений він був акуратно, чисто, сам помитий-поголений. Тож на безпаспортного бомжа ні під яким ракурсом не був схожий.

На додачу, коли у дядька поцікавилися, де він живе, він назвав вулицю, якої у місті над Волгою не було навіть за тих часів, коли воно називалося Царицином. Вже потім медицина спеціально перевірила і встановила, що більше того - немає такої вулиці в жодному з населених пунктів області. Тим часом знайда, мов заведений, і далі торочив своє: сів у метро, задрімав, прокинувся, вискочив… замість станції ”Жовтневої” чомусь опинився на “Максим Горький”-товарна. Сідати у “швидку” не захотів, вчинив опір… довелося силоміць вводити транквілізатор. У відділенні психлікарні бушував, поводився агресивно, вимагав негайно випустити або принаймні подзвонити додому його рідним. Знову ж таки, називав номер телефону, якого у Волгограді не існувало, навіть підстанції такої не було. Зрештою, заробив посилений курс шокової терапії. Як казав про це діло мій друг Борис, ворогу такого задоволення не побажаєш.

Гріх котити бочку на волгоградську міліцію, бо у них своїх проблем вистачає. Кримінальні маю на увазі. Проте, справу на знайду вони згідно інструкції завели, як належно. Доки таємничого плутаника шокували ліками та електрикою у психушці, відділ розшуку спочатку переглянув дані на всіх зниклих громадян області. Потім вивчили “орієнтировки” на всіх осіб чоловічої статі, заявлених у всесоюзний розшук. Більше того - погортали справи не лише на порядних громадян, котрі раптом здиміли з горизонту життя невідомо, чому. Глянули, і то уважно, групу товаришів, які проходили у міліцейських справах під спільним псевдонімом “їх розшукує міліція”. І не для того, між іншим, розшукує, аби повернути в лоно сім’ї чи трудового колективу, а щоб притягнути їх до відповідальності згідно з кримінальним кодексом Російської Федерації та інших союзних республік. Результат - нуль. Тоді волгоградські колеги оформили самого знайду для ідентифікації у всесоюзному масштабі і навіть зробили відповідні фотографії. Але щось їм перешкодило чи відволікло бо протягом кількох місяців, висловлюючись казенною мовою службових зведень, “оперативно-розшукових заходів по справі не проводилось”.

Тим часом найпередовіша у світі радянська психіатрія наполегливо продовжувала докопуватися до глибин підсвідомості безіменного пацієнта. Виходячи з історії хвороби, лікування проходило успішно. Напади агресивності і синдром постійних скарг вдалося блокувати, що зайве підтверджувало правильність обраного курсу лікувальних процедур. Останньою зникла нав’язлива ідея щодо якогось метро в околицях міста-героя Волгограда. Щоправда, пам’ять до громадянина вперто не поверталася. З чиєїсь подачі його почали звати Максимом Горьким і він з часом охоче відгукувався на це прізвисько.

Мій приятель Борис ще в перші дні нашого знайомства розповідав про таких от хворих, котрі в практиці психлікарень є тим, що міліціонери називають „висяками”. Як правило, їх віднаходять на вокзалах без документів, особистих речей, грошей і ознак пам’яті. Знову ж таки, як правило, вони втрапляють до психлікарень і в переважній більшості своїй залишаються там до смерті. І справа не тільки в тому, що ці бідолахи не можуть назвати свого імені та прізвища, а в тому, що їх ніхто з рідні не шукає. Це або самотні старики, у яких нікого з близьких не залишилось, або ж їх свідомо спровадила світ за очі власна родина. Методика була проста - дідуся чи бабусю приводили на залізничну станцію, брали найдешевший квиток куди-небудь подалі і брехали провідникам, що десь там у Києві, Унгенах чи Сиктивкарі їх обов’язково зустрічатимуть діти чи онуки. Ви, мовляв, тільки висадіть їх на перон, а вже там все буде гаразд. Поїзд приходив, немічних стариків висаджували на перон, поїзд ішов далі, а по нещасних ніхто і не з’являвся. Бо нікому було. Не проживали у цьому місті бодай якісь родичі. Далі розгублені, перелякані старі втрапляли на око вокзальній міліції, та викликала психбригаду і… найчастіше життя цих сивих зозуленят невдовзі обривалося в лікарні або спецінтернаті для престарілих.

Від автора: явище, про яке розповів Олексі Сироті його приятель-психіатр, було досить поширеним у країні розвиненого соціалізму. Що характерно - розкидали немічних дідів та бабусь по всій неосяжній Батьківщині. Але відправною точкою, як правило, була Росія.

Зараз уже якось навіть прізвисько цих бідолах призабулося: “батьки для метражу”. І що це означало? А означало це ось що: світлу і важкодосяжну мрію кожної радянської сім’ї - окрему квартиру - давали не просто так, а з розрахунку певної кількості квадратних метрів на кожного члена родини. Тому незадовго перед