Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А може, й справді, Гарлига? Ти як до нього, Степане? — запитав професор і тут-таки додав: — А фірму ж на кого?..
— Та ти ж сам сказав, — не вгавав Стецько. — На Марійку… То, я вам скажу, голова…
— Ну, що ж, шановне товариство… Хай буде по-вашому. Проти Гарлиги нічого не маю, а стосовно пані Марії треба подумати… Все-таки жінка. Я розумію, що вона всьому голова, то хай уже так і буде, настановимо Левка, а сподіватимемось на Марійку. — Знову сплелися і хруснули його пальці, він сперся на них чолом і глухим, хрипкуватим голосом промовив: — Не таланить, скажу я вам, мені на друзів. Хто б міг подумати, що той, з ким починав, з ким пройшов крізь пекло, отак поведеться… Не зважить ні на дружбу, а ні на ідею, якій разом служили, за яку… — Бандера ковтнув гіркий клубок, що підкотив йому до горла, і вів далі, навмисне не говорячи, про кого мова. Він бачив, що не лише старий прем'єр, але й пан професор, якому аж ніяк не можна було відмовити у витримці, починає соватись. «Посовайся, посовайся, любий Степанку. Я тобі ще не так допечу за оті твої слова. Ти не дурний, я знаю, але ще не вродився той, якого б я не пошив у дурні».
— Ти про кого, Степане? — витираючи упрілого від напруги лоба, запитав Стецько.
Бандера витримав паузу й повів далі:
— Про Ярого. Про нашого мудрого Ріко Ярого, пайове товариство…
У професора відлягло від серця, а пан прем'єр, не криючись, з полегкістю зітхнув.
— А він що?
— Скурвився чоловік… Колись, ще напередодні війни з совітами, отримали ми на розвій організації чималий даток і поклали ті гроші до Базельського банку. Разом поїхали й поклали. Я їх стільки літ не чіпав, жодної копійки з рахунку не взяв… Думав, знадобляться про чорну годину… Так оце вчора, вже знаючи, що каса порожня, поїхав я до Базеля…
Тепер уже пан професор витирав спітнілого лоба, бо таки пересвідчився, що «вождь» і тут виявився складнішим, аніж про нього думалось. «Ач, до Базеля, по гроші, а я тут про химині кури… Про чарівну негоціантку Марійку Гар-ліг… Ото дурний, а ще й битий».
— Ну і що в Базелі? — засовався нетерплячий прем'єр.
— Вибрав! Шляк би його трафив. Усе до останнього і вибрав. А мені й словом не обмовився!
— Розкол триває… — знову кинув своє професор.
— Розкол?! — раптом зірвався на ноги Бандера. — Я йому розколю! Я йому череп надвоє розпанахаю! Все до останнього покладе на цей стіл! Сьогодні до Відня вирушають пані Гарліг з боївкою Бовкуна. Вони дістануть і привезуть його сюди! З-під землі дістануть! А тут ми вже спитаємо в нього, де наші гроші! Зараз, пане Ріко, не ті часи! То колись ми дули у вашу дудку, тепер ви під нашу затанцюєте!
Бандера так грюкнув кулаком об стіл, що аж загуло. Лице йому перекривилось. Він відкрив рота, щоб сказати ще щось, але раптом закотив очі, похитнувся і впав у крісло, обома руками роздираючи комірець сорочки.
— Води! — скрикнув Стецько. Пан професор спокійно підвівся, налив у склянку води з графина й подав прем'єрові, що метушився навколо Бандери. Ленкавський відійшов ближче, взяв правицю «вождя», попробував промацати пульс. Серце у непритомного билося рівно, без будь-яких ознак хвилювання.
— Ріко Ярого в Гльогніці нема, — ніби знічев'я кинув пан професор.
— А де ж він? — перепитав Стецько.
— Дурний він сидіти під Віднем… Там совіти, а вони швидко довідалися, що замок належить Ріко. Там, певно, вже не раз побували енкаведисти. Мабуть, і засідку тримають, їм є про що спитати в Ярого…
Бандера, якому професор адресував ці слова, слухав уважно, однак підводитись не поспішав. Видно, чекав, що на запитання Стецька Ленкавський скаже, де тепер шукати Ріко. Але професор мовчав. Бандера заворушився, підвів голову і глянув на професора пильно, гостро, з неприхованою недовірою.
— Йой, Степане, налякав ти нас… — клопотався біля Бандери прем'єр, але той не слухав його белькотання. Вів очима за Ленкавський, що саме обходив стіл, щоб сісти на своє місце.
— Ну, то доказуй, коли вже почав! Адже знаєш, по очах бачу, що знаєш, де Ріко!
— Утік…
— Куди? — стрепенувся Бандера.
— До англійської зони. А де він зараз зупинився, не знаю. Це так, хтось до слова сказав, це ще перевірити треба.
— Перевіримо… — Бандера важко підвівся. — Дякую вам, панове, за поради, а зараз маю прийняти ліки і трохи відпочити…
— Відпочивай, відпочивай… — заметушився Стецько, радий, що все так щасливо для нього скінчилося. Вже й згадувати не хотів про образу на Ленкавського, якого збирався виставити не в кращому світлі. Що тепер важать ті кілька тисяч, котрі вкрав у Маркуса Павелко, коли тут крадуть мільйонами, а «вождь» без тіні сумління бере розкрадача під захист. Краще вже з тим не вилазити, хай йому біс.
— Пробач, Степане, — раптом твердо сказав Ленкавський. — У мене ще… Турбує мене совітська нота. Сподіваюсь, ти про неї вже поінформований?
— Так, — не криючи роздратування, відказав Бандера.
— Про чутки, що повзуть з Нюрнберга?
— Що маєш на увазі?
— Плетуть, ніби американці збираються видати совітам наш провід.
— То все пусте. Ніхто свого не оддасть… Американці не виняток. Що там у тебе ще?
— Є одна зачіпка… Але це так, мрії… Якби нам вдалося розмотати той клубочок, поповнили б ми касу, та ще й як!
— Не тягни, Степане, — вже іншим тоном сказав Бандера. Він уже зрозумів, що хитрун Ленкавський притримав наосганок щось
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт. Книга друга», після закриття браузера.