Читати книгу - "Списоносці"

— Яких таборів? — спитав я з подивом.

— Таборів для навчання. В цих таборах навчатимуться ті, хто готовий за кордоном чи тут, у нашій країні, принести себе в жертву в ім'я угорської нації і великої Угорщини. Ну, а для навчання потрібні гроші.

— Що ж там вивчають, у цих таборах?

— Все, що треба знати і вміти бійцеві — стріляти з ціль, водити автомашину, вивчають воєнні науки, займаються спортом. Щойно почали ознайомлюватися з парашутною справою. Все це ми робимо з відома і під керівництвом генерального штабу, який субсидує нас з секретного фонду. Тих, що пройшли навчання в таборах, влаштовуємо на різні посади. А декого направляємо на нелегальну роботу. Для цих людей треба знайти таке заняття, щоб вони могли виконувати ще дещо, навіть часом проходити й підготовку в таборах. Зрозумів?

— Так.

— Зрештою, тобі це вигідно, — додав Титус. — На території фабрики для тебе виділено шестикімнатний особняк з безплатним освітленням і опаленням.

— А звідси мені доведеться вибратись?

— Так. Твій особняк ми згодом заарендуємо для потреб організації.

— А яка буде в мене платня? — спитав я.

— Спочатку невелика. Тисяча п'ятсот пенге на місяць, преміальні і проценти. Крім того, в твоєму розпорядженні буде автомашина.

— А тих грошей, які я одержую з секретного фонду, ви вже не плататимете?

— Ні, ці гроші ти одержуватимеш і далі.

— Тоді згоден! — сказав я рішуче.

Отак я, підполковник у відставці, став директором текстильної фабрики «Гохман і К°».

Ти знав цю фабрику. Виробляли тут шовк та вовняні тканини. Своєї прядильні на фабриці не було, тому підприємство давало роботу надомникам.

Магда раділа з мого нового призначення. Ми домовилися, що вона сама поїде з дітьми в Італію, а я лишусь.

Через кілька тижнів ми перейшли на нову квартиру. Квартира була чудова. Садівника та служницю я привіз з собою.

Гохман був худорлявий високий чоловік років під сорок. За прусською звичкою він коротко підстригав своє світло-каштанове волосся. Очі в нього були сіро-зелені, водянисті. На обличчі кольору вареного рака, помережаному сіткою синіх прожилків, стирчав гачкуватий ніс. Це був трохи екзальтований, але витриманий і енергійний чоловік. Мені не подобалось, що розмовляв він завжди піднесено, ніби виголошував промову.

В перший же тиждень після мого прибуття Гохман запросив мене на вечерю. Він теж жив на території фабрики, але його квартира була незрівнянно краща, ніж моя, обставлена дорогими меблями.

Я поводився в нього стримано, вивчаючи хазяїна та його дружину. Хазяйка, скромна жінка з сумними очима, одягалась вишукано, розмовляла лагідно. Очевидно, в свій час вона дістала хороше виховання. Їй було тридцять п'ять років, але виглядала вона старшою. Волосся її було прибране під чепець. На правій щоці виднівся ледве помітний шрам.

На Гохманів справило неабияке враження баронське походження твоєї матері. Фабрикант і його дружина захоплено слухали щебетання Магди. Вона поводилася надзвичайно вміло, і я пишався нею. Весь вечір Магда розповідала цікаві пригоди з життя відомих аристократів. Це були її особисті знайомі, яких Гохмани знали тільки з газет або з брехливих пліток.

Гохман не приховував своєї радості з нагоди нашого знайомства.

— Пане підполковник, дозвольте… мені…

— Милий пане Гохман… — сказав я, поважно піднімаючи бокал і милуючись кожним своїм рухом. — Зважаючи на те, що я старшин, дозволь запропонувати тобі випити на брудершафт!.. — Який же блаженний вираз з'явився на обличчі фабриканта! Я навіть не чекав, що мій крок до зближення так вплине на нього.

Після вечері ми з Гохманом залишились удвох, щоб обміркувати справи підприємства, а Магда з господинею вийшли в оранжерею.

Гохман дуже погано знав угорську мову. Проте я, хоч і бездоганно володів німецькою, все-таки вирішив розмовляти з ним тільки по-угорськи. Я йому пояснив, що добре знання місцевої мови в його інтересах. Насправді я мав на меті інше. Рідною мовою Гохман висловлював би свої думки в найтонших нюансах, а мені хотілося пізнати його в боротьбі з мовними труднощами.

— Путеш мати з ропітниками феликі труднощі, — сказав він каліченою мовою.

— Чому ти так думаєш, Адольфе? — спитав я.

— Пагато несатофолені. Я маю думка, що міш ропітники є червоні агітатори. Вони ставлять пагато фимог…

— Ти доповідав про це відповідним органам?

— Ні, я не топовітайт нікуди. Я допре знайт ропітники. Так, так! Я знайт, як поводитись з ропітники!

Далі Гохман докладно розповів про своє життя. В молодості він теж був робітником однієї з текстильних фабрик Сілезії. Батько емігрував до Америки, залишивши його з матір'ю напризволяще. Гохман з матір'ю важко працювали. Про батька він довго нічого не знав. Вчився під рукою старого майстра, який володів чудовими секретними рецептами виготовлення фарб та їх апретування. Майстер нібито дуже любив свого учня і перед смертю залишив йому патент. Але я думаю, що Гохман просто вкрав ті рецепти. В 1907 році повернувся з Америки старий Гохман з великими грішми. Батько з сином оселилися в Будапешті. Незабаром вони купили в передмісті текстильну фабрику, яка тоді була розмін щена в кількох будинках. Обидва Гохмани працювали вдень і вночі. Новий спосіб фарбування та апретування забезпечив підприємству швидкий ріст і широкі перспективи. Старий Гохман незабаром помер. Наш друг познайомився з Бланкою Каршаї, вродливою і дуже багатою на той час дізчиною. Батько Бланки був великим торговцем текстильними товарами. Молоді люди мали спільні інтереси і незабаром одружились. Вони поженились ще перед війною. Для Гохмана війна була вигідна. Він одержав чималі воєнні замовлення, і кількість робітників на фабриці досягла тисячі чоловік. Купив нові машини, удосконалив методи виробництва, спритними махінаціями оминув труднощі економічної кризи. В 1921 році у Гохманів народився син.

Усе це мені розповів генеральний директор, борючись з угорською граматикою, а я уважно слухав його життєву сповідь. Розповідь свідчила, що Гохман — цікава особа. Але від мого ока не приховались і його слабкі риси. Я вже зміркував, як прибрати до рук фабриканта.

Пізно вночі,