Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Олена Миколаївна увімкнула автоматичне керування мікросонцем.

Ми піднялися з командного пункту на вертольоті, аби ще раз оглянути район робіт і облетіти всю відведену нам прибережну ділянку. Вона була велика: завширшки кілометрів двадцять, а вздовж узбережжя кілометрів з вісімдесят. За даними геологів і географів, товщина криги на цій площі коливалася від п’ятисот метрів до кілометра.

День випав навдивовижу гарний: ні завірюхи, ні туману. На небі біля самого обрію притулилось кілька невеликих хмаринок. Повітря тішило кришталевою чистотою і прозорістю. Під нами простягалась суцільна крижана пустеля. Тільки маленькими крапками чорніли на березі групи пінгвінів.

— Давайте проженемо їх у воду, — запропонувала Олена Миколаївна. — Жаль їх. Згорять вони в нашій світловій плямі.

— Однаково всіх не проженемо, — заперечив їй головний інженер.

— Ну хоч би он тих.

Ми підлетіли до самого берега і стали лякати пінгвінів, намагаючись зігнати їх у воду, але ці кумедні птахи тільки перевалювалися з ноги на ногу і зовсім не боялись нас.

— Що ж, виніть самі себе! — з досадою сказала Олена Миколаївна. — Гляньте-но, он тюлені! Оці вже напевно злякаються нас.

І справді. Тільки-но ми підлетіли до лежбища, як тюлені заворушились і один за одним стали кидатись у воду. Задоволені з того, що нам вдалося врятувати хоч їх, ми повернулись на свій командний пункт.

Навколо всього району, який ми щойно оглянули, було встановлено вежі з телевізійними передавачами. У нас на великому екрані весь район було видно мов на долоні.

В повітря злетіло кілька сигнальних ракет, проревли востаннє сирени, і мікросонце повільно поповзло до Землі.

Незабаром прилади, встановлені на поверхні льоду, стали фіксувати підвищення температури.

— Подивіться, Олено Миколаївно! — сказав інженер. — Ваші підшефні захвилювались. На екрані телевізора ми побачили, як на березі, біля самої води, рухаються чорні цятки. Я збільшив зображення, і перед нами з’явились пінгвіни. Птахи безперечно були стурбовані. Судячи з їхніх дзьобів, які швидко відкривались, вони, мабуть, відчайдушно галасували, обмінювались враженнями і, ніби руками, вимахували короткими крилами. Деякі з них відбігали метрів на десять від берега, та потім знову повертались до своєї групи, кумедно перевалюючись на коротких лапах. Коли прилади показали, що температура на поверхні криги підвищилась до тридцяти градусів тепла, пінгвіни один за одним стали підбігати до крутого крижаного урвища і кидатись у воду.

— От бачите, а ви хвилювалися, — звернувся головний інженер до Олени Миколаївни. — Велика сила — інстинкт самозбереження.

Олена Миколаївна ствердно кивнула головою і сказала:

— Починаю фокусувати пляму!

По тому, як пляма звужувалась, від криги все сильніше й сильніше клубочилась пара. Нарешті, коли діаметр плями досяг двадцяти кілометрів, а температура в ній перевищила тисячу градусів, почувся сильний тріск: крига лускала, мов розпечене скло, на яке хлюпнули холодної води. Чулося шипіння і булькання води, що випаровувалась. Олена Миколаївна ще трохи звузила пляму і довела температуру до трьох тисяч градусів. Зненацька крига спалахнула. Язики полум’я здіймались догори і тут же згасали, даючи місце новим. Від дії величезної температури молекули води розщеплювались на кисень і водень, які, вступаючи в реакцію, утворювали полум’я. Палаюча крига! Теоретично це можна було пояснити, але в реальності це справляло дивне враження.

Поворотом важеля Олена Миколаївна змусила світлову пляму пересуватись уздовж усієї прибережної смуги майбутнього району будівництва. Вісімдесят кілометрів було пройдено майже за одну хвилину. У кризі залишилась ясно видима заглибина завширшки біля двадцяти кілометрів і глибиною понад десять сантиметрів. Наче хтось провів по крижаному полю величезною гарячою праскою.

Олена Миколаївна скерувала світлову пляму назад по тій же смузі. Вона зробила це двічі, а потім увімкнула автоматичний запам’ятовуючий пристрій, що сам почав повторювати всі рухи важеля, які робила Олена Миколаївна. Тепер світлова пляма бігала з кінця в кінець крижаної смуги, ніби човник на ткацькому верстаті, щоразу поглиблюючи льодову канаву на десять сантиметрів.

— За хвилину десять сантиметрів, — підраховував я. — Отже, за тиждень цілодобової роботи цю прибережну смугу льоду буде розтоплено. Вас влаштовують такі темпи?

— Цілком! — усміхнувся головний інженер. — Ми спробуємо не відстати від вас і в будівництві.

Другого дня погода різко погіршала. Несподівано подув холодний вітер і здійняв до неба хмари снігу. На морі розбушувався сильний шторм, температура різко спала. Здавалось, усі лихі сили накинулись на людей, які намагались відвоювати в них крижане царство.

Хуртовина шаленіла вдень і вночі, не вщухаючи ні на хвилину. Рев ураганного вітру був такий великий, що навіть у приміщенні доводилось розмовляти дуже голосно, майже кричати. Густа снігова завіса зовсім сховала від нас мікросонце; реєструючі прилади, розташовані в районі котлована, показували, що температура у світловій плямі знизилась до чотирьохсот градусів. Довелось опускати систему нижче і фокусувати пляму так, щоб відновити попередню температуру.

Повітря вже не могло ввібрати в себе водяних випарів, які утворилися при таненні криги. Увесь район будівництва окутався снігом і непроглядним туманом. Зрідка від моря долітали оглушливі вибухи, схожі на гарматні постріли: то від крижаного бар’єра відколювались та падали в море айсберги.

Рано-вранці — це був шостий день після початку хуртовини — мене розбудила Олена Миколаївна. Я швидко одягся і підбіг до вікна. Завірюха скінчилась. Повний штиль. У вухах дзвеніло від незвичної тиші. В голубому небі яскраво сяяло наше мікросонце, продовжуючи свою одноманітну роботу. Люди повеселішали. За сніданком раз по раз чулися жарти, сміх, усі відчували, що наближається початок довгожданих робіт.

Світлова пляма, як і раніше, розмірено бігала з боку в бік, але посилала своє тепло не на поверхню льоду, як декілька днів тому, а глибоко всередину котлована, що тягся до самого обрію.

На узбережжі вивільнилася з-під криги величезна смуга. Тільки де-не-де в заглибинах ще виднілись окремі білі плями, від яких ішла пара. Десь біля самого горизонту височіла майже вертикальна стіна льоду, котра ясно відділяла межу тієї зони, в якій діяла світлова пляма.