BooksUkraine.com » Фантастика » Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов 📚 - Українською

Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

143
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Онуки наших онуків" автора Юрій Павлович Сафронов. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 68
Перейти на сторінку:
клекотіло кілька хвилин, здуваючись пухирями, від яких його поверхнею прокочувались в’язкі хвилі, та згодом стало швидко темніти. Розтоплені породи не окислялися, як на Землі, киснем, і тому озеро застигало рівним гладеньким шаром, блискучим, мов ідеальне крижане поле, котре підготували для фігурного катання. Тверда, дзеркально гладенька лава продовжувала швидко холонути, випромінюючи тепло в морозний космічний простір. Раптом усю поверхню озера навскіс розірвала глибока тріщина. За кілька хвилин з’явилася друга. Потім третя. Тріщини виникали швидко, мов змії, що хутко розповзались. Ще недавно гладенька поверхня тепер геть уся була вкрита глибокими тріщинами, розташованими в хаотичному безладді. Подекуди із тріщин ще вихоплювались язики полум’я. Пізніше й вони зникли.

В актовому залі всі схвильовано загомоніли. Олена Миколаївна підійшла до мікрофона і від імені усіх присутніх подякувала колегам за блискуче здійснення експерименту.

— Результати перевершили всі наші сподівання, — сказала вона. — Правда, слід враховувати й те, що на Землі доведеться світлову пляму стискувати до менших розмірів, бо наша атмосфера дуже послаблюватиме теплове проміння, та це вже деталі. Я, мабуть, висловлю загальну думку, коли скажу, що гідроциклони професора Брамса для виготовлення пінопласту стали після цього досліду цілком реальною річчю. Матеріал для їхнього облицювання, який витримує температуру в сім тисяч градусів, уже створено. Це знаменитий супертерміт. Треба тільки налагодити його промислове виробництво. Тепер я остаточно переконана, що ми відвоюємо у криги Антарктиду!

Розділ чотирнадцятий
БИТВА З КРИГОЮ

Антарктида. Terra incognita[2]. «Ця країна приречена природою на вічний холод», — писав знаменитий англійський мореплавець і дослідник Джемс Кук після невдалої спроби підійти до Південного материка.

Дух пошуків, бажання зірвати покривало з невідомого і додати ще одну крупинку знань у скарбницю науки змушували багатьох відважних дослідників рушати в неймовірно небезпечні подорожі в Антарктиду. На долю цих сміливців випали нечувані випробування, і немало героїв лишилося навіки похованими у безмежних просторах крижаної пустелі. Їхні імена безсмертні в пам’яті людства.

Звільняючи відкриту ними землю від криги, онуки цих героїв зводили їм величний пам’ятник, єдино гідний їхньої мужності, стійкості й наполегливості: «приречена» країна поверталася до життя.

Ніколи ще людству не доводилося здійснювати такий грандіозний задум.

Будь-яка велика справа починається з малої. Всесвітня економічна рада ухвалила на першому етапі побудувати й випробувати в дії один гідроциклон, вивільнити від криги частину континенту — вузьку, не більше ста кілометрів завширшки, смугу землі, що йшла в глибину материка приблизно на тисячу кілометрів. Місце для будівництва гідроциклону вибрали, врахувавши рельєф материка, так, щоб усі води, які утворяться від розтопленої криги на цій ділянці, збігали в долину. Гідроциклон зі своїми захоплювачами-крилами перетинав вихід долини в океан, перегороджуючи воді шлях, ніби велика гребля. Увесь водяний потік мав пройти через горловину гідроциклону та перетворитись на пінопласт.

Листопад — це розпал весни в Південній півкулі, початок найкращого сезону для робіт в Антарктиді.

Наша група разом з геодезистами і географами висадилась на той берег Антарктиди, де планувалось будувати перший гідроциклон. Тут земля була під п’ятисотметровим шаром криги. Перші вантажні вертольоти привезли нам розбірні полярні будинки і необхідне обладнання.

У небі Антарктиди сяяло двоє сонць: одне велике, справжнє, низько над обрієм, друге яскравим маленьким кружечком висіло просто в зеніті — мікросонце. На весняно-літній період мікросонце підняли на максимальну висоту, щоб не допустити можливого бурхливого танення криги.

Неозорі крижані простори тягнуться до самого виднокругу скільки сягає око. На чистій блакиті неба різко вимальовуються сліпуче-білі контури крижаних вершин та поодинокі темні плями вільних від льоду скель. Здається, все довкола заклякло у вічному заціпенінні. Пухкий сніг, в якому раз по раз грузне нога, заважає ходити. Білі шати Антарктиди так виблискують під промінням двох сонць, що не рятують навіть темні окуляри: очі ріже від нестерпного світла. Повітря, яке видихають люди, клубочиться білою парою. Тиша майже неймовірна. В цьому царстві білого безгоміння людина здається безпорадним створінням, пригніченим жорстокою природою…

Ми мали точно визначити район, де повинні були будувати перший гідроциклон; за допомогою мікросонця та плавучого дзеркала нам належало розчистити від криги майданчик у кілька десятків квадратних кілометрів.

На той час, коли ми почули позивні ракетоплана Джемса Конта, що супроводжував від Місяця до Землі першу готову систему «мікросонце — плавуче дзеркало», в нас була готова вся апаратура для керування нею.

— Дивіться! Дивіться! — радісно закричала Олена Миколаївна, яка першою помітила мікросонце далеко на заході.

Ледве помітна світла крапка пересувалась на ясному небі. Поступово від обрію вона піднялася вгору і за командою Олени Миколаївни зупинилась над нами. Якби я не бачив на власні очі, як за допомогою цієї маленької зірочки було розплавлено міцні породи під час досліду на Місяці, то засумнівався б, чи зможе вона бодай хоч як-небудь подіяти на величезний шар криги, що на ньому ми стояли.

Як тільки мікросонце спинилося в зеніті, Олена Миколаївна наказала, щоб усі, хто перебував у радіусі двохсот кілометрів від нашого командного пункту, пішли до сховищ. Криголамам і кораблям також звелено було відійти від берега на безпечну віддаль. Вертольотам з вантажами заборонялося робити чергові рейси. Коли всі ці накази було виконано, сотні сирен, розташованих уздовж усього узбережжя, відчайдушно заревли. Почався спуск мікросонця.

Ми були на командному пункті. Олена Миколаївна сиділа за пультом і підтримувала безперервний зв’язок з ракетопланом Конта.

— Спускайте ще нижче, — казала вона йому. — Мікросонце зараз над районом будівництва. Увага! Пробую взяти на себе керування системою!

Вона періодично вмикала радіоапаратуру.

— Спустіть нижче на триста кілометрів! Ще на сто! Стоп! Наші установки захопили мікросонце!

Тепер поворотом важеля ми могли змусити всю систему наблизитись або віддалитись, зрушити в будь-який бік, змінити фокусування світлової плями — нашої головної

1 ... 58 59 60 ... 68
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"