BooksUkraine.com » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

132
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 97
Перейти на сторінку:
прис­туп­ним. Бюст Со­фок­ла, кот­рий ус­та­вив влас­но­руч­но в моїй кімнаті, став­ся для ме­не чимсь не­мов свя­тим. Лю­бив з но­вої гар­ної [98] літе­ра­ту­ри де­яких польських пи­са­телів, на кот­рих я досі не звер­та­ла більшої ува­ги, то­му що по­хо­ди­ли з ло­на нації, кот­рої я не лю­би­ла. Своєю інтелігенцією за­со­ро­мив мої неп­ри­язні, май­же од­нос­то­ронні по­чу­ван­ня, нав­чив ме­не ціни­ти та бу­ти і суп­ро­ти во­рогів об'єктив­ною і спра­вед­ли­вою. Че­рез йо­го по­ро­зуміла я справдішній арис­ток­ра­тизм душі, той арис­ток­ра­тизм, про кот­ро­го роз­пи­су­вавсь так за­га­доч­но, а за­раз так сильно і по­ри­ва­юче но­во­час­ний філо­соф Ніцше. Нав­чи­ла­ся яс­но­го світог­ля­ду, кот­рий по­ка­зу­вав мені не од­ну, досі май­же зовсім не­яс­ну, не­замітну для ме­не річ у новім світлі. Од­нак поп­ри все те скріпи­ло йо­го єство та­кож мою сильно приг­ноб­ле­ну ду­шу і са­мосвідомість, пот­ряс­ло на­но­во моєю гордістю, і за це я най­вдячніша йо­му. Згад­ка на це посліднє діло по­ши­бає ду­шу мою бо­лем, од­нак я за­до­во­ле­на.

Довгий, дов­гий час му­чи­лась і впи­ва­лась я різни­ми спо­га­да­ми про йо­го істо­ту, а врешті і прий­шла до ось яко­го вис­нов­ку. Це бу­ло глу­по, сла­бо­сильне пле­ка­ти ніжні чувст­ва для чо­ловіка, кот­рий, як я пе­ре­ко­на­лась, в послідній хвилі відіпхнув ме­не з гордістю від се­бе. З якої при­чи­ни, не мо­жу яс­но розібра­ти, відчу­ваю лиш, що Оря­дин му­сить бу­ти тою при­чи­ною. Впрочім, ме­не це обид­жає. Оря­дин гідний бу­ти і йо­го то­ва­ри­шем, і він не пот­ре­бу­вав за те знай­омст­во, об котрім навіть не знаю, що він ду­має, відпи­ха­ти ме­не від се­бе. Чи­нив він це - щоп­рав­да - хви­ля­ми до­сить за­га­доч­ним по­ве­ден­ням, більше з жа­лем, більше з при­му­су, не­на­чеб не хотів і тінню ста­ну­ти в чім на за­ваді або за­дер­жа­тись там, де міг би бу­ти злишнім; од­нак для ме­не цього до­волі, що­би не на­ки­да­ти­ся йо­му і своєю осо­бою. Ко­ли мої знай­омст­ва йо­му не­милі, то тим більше не­ми­ла і я, що стою са­ма по­се­ред ши­ро­ко­го світу, без ста­но­виська, без маєтку, «ком­паньйон­ка».


Орядин лю­тує на ме­не, зав­дає мені з якоїсь помс­ти бо­лю, од­нак він не відвер­нув­ся би від ме­не в такім ви­пад­ку. То­му про­щай, Мар­ко. Наші на­ту­ри за­над­то од­на­кові, що­би мог­ли з'єдна­ти­ся, за­над­то од­на­ко­во замк­нені в собі, що­би мог­ли завсігди по­ро­зуміти­ся. Не по­ба­чи­мо­ся, мо­же, і так більше в житті, і я не при­га­да­юся тобі жод­ною спо­мин­кою, жод­ним сло­веч­ком - хіба мріями! Так, мріями, ко­ли б во­ни ма­ли ту си­лу да­ти­ся тобі відчу­ти. А мо­же, відчуєш їх ти­хи­ми, зо­рис­ти­ми но­ча­ми на морі?…


Я ж зай­му­ся на­укою і пра­цею, щоб жит­тя моє наб­ра­ло смис­лу і при­на­ди, а для дру­гих хоч пе­ре­лет­ної вар­тості і щоб до­дер­жа­ти тобі да­но­го сло­ва, що діста­неш ко­лись у ру­ки мої тво­ри.


З Оря­ди­ном - чи зірву ко­ли знай­омст­во? О ні, він ос­тав­ся про те все яко­юсь пам'яткою, святістю, якимсь промінням моєї по­ну­рої од­но­барв­ної ми­нув­ши­ни, кот­ро­го я не за­бу­ду ніко­ли. Крім то­го, він син мо­го спо­невіря­но­го на­ро­ду, в кот­ро­го бу­дучність я вірю, кот­рий ста­не своїми здібнос­тя­ми на чолі то­го на­ро­ду і не стоп­че йо­го довір'я. Він - я це знаю - не дасть мені ніко­ли при­чи­ни жа­лу­ва­ти моєї щи­рої при­хильності до йо­го ко­лишньої лю­бові, а те­перішньої при­язні. Ко­ли б мені прий­шло бо­ро­ти­ся зад­ля йо­го пал­кої не­постійної вдачі і далі, то бу­ду бо­ро­ти­ся. Я люб­лю бо­ротьбу: во­на при­га­дує мені жит­тя і існу­ван­ня влас­них сил. Впрочім, чи не при­пи­са­на во­на мені вже до­лею з ди­тинст­ва? Чи не го­во­ри­ла і моя до­ро­га ба­бу­ня, що я ро­ди­ла­ся до терпіння?


Орядин наз­вав ме­не «царівною».


Гарна, пре­гар­на наз­ва; лиш чи гідна я її, чи бу­ла дос­той­на її хоч в одній хвилі сво­го мізер­но­го жит­тя?


У там­то­го я «цвіт ло­то­су».


Коли на­га­дую собі це сло­во, прой­має ме­не якесь щас­ли­ве сподіван­ня, пре­гар­не, а за­ра­зом ус­по­ко­ю­юче пе­ред­чут­тя.


Я усміха­юся су­мо­ви­тим усміхом. Жит­тя са­мо по­ка­же, що я з то­го всього…



***


(Пізніше).


Недавно відвіда­ла нас Ок­са­на.


Між іншим за­охо­чу­ва­ла іти з нею на якісь відчи­ти, що ма­ли не­ба­вом відбу­ти­ся. Два відчи­ти бу­ли приз­на­чені «для жінок». В однім ма­ло го­во­ри­ти­ся про да­ле­ко­сяглість рівно­уп­рав­нен­ня і еман­си­пації жінок, а в другім про національну еко­номію. Пер­ший мав чи­та­ти який­сь літе­рат, дру­гий - Оря­дин.


Я обіця­ла піти з нею.


Так про­ве­ла я чо­ти­ри інте­ресні ве­чо­ри.


Відчит літе­ра­та був пос­ту­по­во­го ду­ху, сильно­го, пре­гар­но­го змісту і чи­та­ний в оду­шев­ля­ючім тоні; мав од­нак за слу­хачів пе­ре­важ­но муж­чин. Я наріка­ла без­по­щад­но на бай­дужість жінок, а моя то­ва­риш­ка сміяла­ся.


- Що хо­че­те? - ус­по­ко­юва­ла во­на ме­не іронічно. - Ав­тор розп­ра­ви [99] вже жо­на­тий; надіймо­ся, що завт­рашній відчит бу­де ма­ти більше слу­ха­чок. Оскільки знаю, пан Оря­дин ще свобідний.


І справді! На відчит Оря­ди­на при­бу­ло ба­га­то мо­ло­дих пань і дівчат, а де-не-де видніла­ся і стар­ша жен­щи­на з по­важ­ним ли­цем і стро­гим пог­ля­дом. Він по­явив­ся аж тоді, ко­ли за­ла бу­ла цілко­ви­то за­пов­не­на, і був ду­же спокійний чи, мо­же, здав­ся спокійним.


Коли по­чав чи­та­ти, ус­ту­пи­ла мені вся кров з ли­ця. йо­го го­лос ро­бив фізич­не вра­жен­ня на ме­не, і я си­лу­ва­ла­ся опа­ну­ва­ти якесь внутрішнє зво­ру­шен­ня, тим більше, що во­но сер­ди­ло ме­не. Свій відчит ви­пе­ре­див оп­рав­дан­ням, для чо­го те­ма йо­го відчи­ту су­ха. Од­нак він не мав на цілі уряд­жу­ва­ти за­бав­ний вечір, ли­ше мав щи­рий замір го­во­ри­ти об зовсім по­важній справі для своїх слу­ха­чок, кот­рих по­важ­не чис­ло йо­му імпо­нує. При тім вис­ка­зав надію, що стра­хо­ви­ще, яке піднімається завсігди за спи­ною жіноцт­ва, себ­то та «вічна жіночність», стра­тить з ча­сом свою міць, і жінка пе­рес­та­не бу­ти тим «за­тер­тим письмом», яким є те­пер і т. д. Опісля чи­тав розп­ра­ву, еле­гант­но ко­рот­ку. Го­во­рив про ос­новні по­нят­тя національної еко­номії, ціль і зна­чен­ня цієї на­уки, зійшов на розвій [100] капіта­лу, а врешті і на розвій нинішнього соціалізму. Тим і закінчив відчит. Він чи­тав доб­ре, і пра­ця йо­го бу­ла ядер­на, [101] і яс­на, од­нак мені зда­ва­ло­ся, що пи­са­на в над­то повз­дер­жанім тоні. Ко­ли скінчив чи­та­ти, а оп­лес­ки си­па­ли­ся без­ко­неч­но, про­май­нув йо­го пог­ляд пе­ре­лет­но по мені. Він замітив ме­не з са­мо­го по­чат­ку, бо Ок­са­на пос­та­ра­ла­ся о про­текційні крісла. Ко­ли наші пог­ля­ди стріну­ли­ся, я відчу­ла, як у моїх очах затліло щось, од­нак я відвер­ну­ла їх від йо­го. При йо­го пог­ля­дах об­гор­та­ло ме­не те са­ме по­га­не чут­тя, що тоді при сміху на вис­таві об­разів. Чо­му зне­ва­жав ме­не яки­мись бай­ду­жи­ми, пе­ре­лет­ни­ми пог­ля­да­ми? Ми ж сто­яли собі про те все ду­хо­во близько! Відмо­вив­ши йо­му ста­ти йо­го жінкою, не хотіла я зав­да­ва­ти йо­му тим бо­лю. Ще мен­ше ма­ла я на цілі ко­ри­ти йо­го як-не­будь. Я не мог­ла ста­ти са­ме тоді йо­го под­ру­гою, - він,

1 ... 59 60 61 ... 97
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"