Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— От лайно, — процідив він, скоса поглянув на Шукача, і той поглянув на нього. — Здається, Краммоків план спрацював.

— Скидається на те. Принаймні Бетод таки пішов за нами.

— Ага. Решта — це якраз найскладніше.

Це найскладніше цілком могло вбити їх усіх, але Лоґен знав: усі думають про це й так, без його нагадувань.

— Тепер просто сподіваймося, що союзники дотримають своїх обіцянок, — сказав Шукач.

— Ми сподіваємося.

Лоґен спробував усміхнутись, але вийшло не надто добре. Сподівання ніколи не приносили йому великого щастя.

Коли вони почали надходити, долина швидко наповнилася людьми — Шукач і оком не встиг змигнути. Чітко й гладко, цілком по-бетодівськи. Знамена було піднято між двома скелями, за три добрих постріли з лука, а довкола них щільно скупчилися карли і трели, що всі як один дивилися вгору, на їхню стіну. На блакитному небі, де відкидало тінь усього кілька маленьких хмаринок, здіймалося вгору сонце, і купа сталі, яку вони принесли, іскрилася й блищала, наче море під місяцем.

Там були всі ті знаки, що належали найкращим людям Бетода з давніх часів — Білобокові, Кривавцеві, Блідому-як-Сніг, Дрібнокосту. Були й інші — гострі, пошарпані знаки з-за Крінни. Дикуни, що уклали лихі та криваві угоди з Бетодом. Шукач чув, як вони скрикували й перегукувались один з одним, видаючи дивні звуки, наче тварини в лісі.

Загалом збіговисько було неабияке, і Шукач відчував сильний, як від супу, запах страху та сумніву на стіні. Багато хто потирав зброю, багато хто кусав губи. Він усіляко старався зберігати суворе й байдуже обличчя, як це робив би на його місці Тридуба. Як і мусить отаман. Хай як сильно тягнуло затремтіти його коліна.

— Скільки їх, по-твоєму, тепер? — запитав Лоґен.

Шукач, замислившись над почутим, окинув ворогів поглядом.

— Як гадаєш? Вісім тисяч чи, може, десять?

Мовчання.

— Десь так я й думав.

— Так чи інак, їх набагато більше, ніж нас, — сказав Шукач, не підвищуючи голосу.

— Ага. Втім, битви не завжди виграють числом.

— Звісно. — Шукач поворушив губами, дивлячись на те збіговисько. — Тільки зазвичай.

Там, унизу і спереду, відбувалося багато всякого; виблискували лопати, виростали рів і земляний вал упоперек долини.

— Вони й самі щось там копають, — пробурчав Доу.

— Бетод завжди про все дбав, — відповів Шукач. — Не поспішав. Робив усе як треба.

Лоґен кивнув.

— Роблять так, щоб ніхто з нас не дав драла.

Шукач почув, як у нього за спиною розсміявся Краммок.

— От тільки все це робилося не для того, щоб дати драла, еге ж?

Тепер уже підіймалося знамено самого Бетода; воно було ближче до задніх рядів, але все одно набагато вище за інші. Здоровезна штука з червоним колом на чорному. Дивлячись, як воно майорить на вітрі, Шукач насупився. Згадав, як бачив його за кілька місяців до цього в Енґлії. Тоді Тридуба ще був живий, і Катіль теж. Він поворушив язиком у роті, де відчував неприємний смак.

— Йобаний король північан, — пробурмотів він.

Кілька бійців, які копали спереду, відділилися від своїх і рушили до стіни. П’ятеро, всі в добрих обладунках; той, що йшов першим, розкинув руки.

— Зараз молотимуть язиками, — пробурчав Доу, а тоді сплюнув у рів.

Та п’ятірка підійшла близько до підлатаних воріт. Їхні кольчуги тьмяно поблискували на дедалі яснішому сонці. Перший із них мав довге сиве волосся й одне біле око, і згадати його було не так уже й важко. Гансул Білоокий. Він здавався старшим, аніж колись, але хіба з усіма ними не те саме? Це він колись запропонував Тридубі здатися під Уффрітом і був посланий у сраку. У нього жбурлялися лайном під Геонаном. Він пропонував двобої Чорному Доу, Тулові Дуру, Хардінгові Мовчуну. Двобої з бійцем Бетода. Двобої з Кривавою Дев’яткою. Він багацько говорив за Бетода й багацько брехав.

— Це що, Гансул Лайноокий? — єхидно сказав йому Чорний Доу. — Досі смокчеш прутня Бетодові, еге ж?

Старий воїн широко їм усміхнувся.

— Треба ж якось годувати родину, хіба ні? А прутні, як на мене, не дуже-то й різняться на смак! Не вдавайте, ніби у вас самих раніше не бувало солоно в роті!

Шукач мусив визнати: тут Гансул по-своєму мав рацію. Зрештою, всі вони колись самі билися за Бетода.

— Чого тобі треба, Гансуле? — крикнув він. — Бетод часом не хоче нам здатися?

— Було б не дивно, адже вас так багато, та я прийшов не тому. Він готовий битись, як і завжди, та я більше мастак говорити, ніж битись, і вмовив його дати вам шанс. У мене там, серед інших, двоє синів, і звіть мене себелюбцем, але я волів би, щоб вони не наражалися на небезпеку. Сподіваюся, що ми зможемо вирішити все словами.

— Якось сумнівно! — гукнув Шукач. — Але спробуй це зробити, якщо мусиш. Інших нагальних справ у мене сьогодні нема!

— Тоді слухайте сюди! Бетод не надто хоче марнувати час, піт і кров, щоб видертися на вашу дрібну гівняну стінку. У нього є справи з південцями, які він хоче владнати. Про те, як ви влипли, зайве й говорити. На кожного з вас у нас, здається, більше ніж десяток людей. Набагато більше, а тікати вам нікуди. Бетод каже, що всякий, хто зараз захоче здатися, може йти з миром. Хай тільки зброю віддасть.

— А невдовзі після того — голову? — різко промовив Доу.

Гансул зробив глибокий вдих, наче й не очікував, що йому повірять.

— Бетод каже: всякий, хто захоче, може спокійно піти. Він дає слово.

— В пизду його слово! — глузливо відповів Доу. Бійці вздовж стін підтримали його насмішками і плювками. — Думаєш, ми вже не бачили з десяток разів, як він його порушував? Та воно гівна варте!

— Він, звісно, бреше, — реготнув Краммок, — але ж такий звичай, хіба ні? Трохи побрехати, перш ніж узятися до тяжкої праці. Якби він не спробував це зробити, ви б образилися. Всякий, так? — гукнув він униз. — А як щодо Краммока-­і-Фаїла — він може піти? А Кривава Дев’ятка?

Коли Гансул почув це ім’я, у нього витягнулося лице.

— То це правда? Там дійсно є Дев’ятипалий?

Шукач відчув, як Лоґен підійшов до нього збоку й показався на стіні. Білоокий поблід і згорбив плечі.

— Що ж, — долинув до Шукача його тихий голос, — хай тоді проллється кров.

Лоґен ліниво сперся на парапет і кинув погляд на Гансула з його карлами. Голодний, порожній погляд, неначе він роздумував, яку вівцю з отари зарізати першою.

— Можеш сказати Бетоду, що ми вийдемо. — Трохи помовчав. — Коли вас, уйобків, переб’ємо.

Стінами прокотився сміх. Бійці кепкували й трусили зброєю в повітрі. Слова вийшли не надто кумедні, зате суворі, а саме такі, на думку Шукача, їм і треба було почути. Гарний спосіб ненадовго позбутися страху. Навіть він здобувся на напівусмішку.

Білоокий застиг на місці, перед їхніми благенькими воротами, й зачекав, поки хлопці стихнуть.

— Я чув, ти, Шукачу, тепер за отамана в цій юрбі. Тож тепер тобі не треба коритися наказам отого кровожерливого м’ясника. Невже ти відповіси так само? Так воно буде?

Шукач стенув плечима.