Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Я взялася за край лівої підкладки, і вона легко відстала.

Там були два папірці, притиснені до дерев’яного дна скриньки. Моя картка соціального страхування. І фотокопія мого водійського посвідчення. Зі зворотного боку на папері проступало чорнило, перелік фактів: дівоче прізвище моєї матері; зразок підпису – дуже близький до мого власного, проте ледь помітні відмінності таки були.

О, ні! Ні-ні-ні.

Я зібгала тремтячою рукою папірці і пхнула їх до задньої кишені штанів. Конверти з моїм ім’ям поклала собі до торбинки й повторно обійшла помешкання Бетані, зазираючи в усі можливі закутки.

Переконавшись, що нічого вартого уваги не залишилося, я постукала до Зої, чекаючи під дверима.

– Вона тут із кимось товаришувала? – поцікавилася я, коли Зої відчинила двері. – Хтось, із ким я могла би поспілкуватися?

– Ну, може, Ліам із 1С. Хоча зараз я б не назвала їх приятелями. Утім, на початку року вони якийсь час зустрічалися. Гадаю, Бетані товаришувала хіба з колегами по роботі. І за винятком спілкування з Ліамом, була відлюдьком. Я тут довше за інших. Решта мешканців з’являються та зникають. Ага! Ще одна дівчина іноді заїжджала. Не те щоб я тут стежила за Бетані чи щось таке, просто важко не помічати, коли живеш за сусідніми дверима. – Вона всміхнулася знову з дещо вибачливим виразом на обличчі. Я добре знала цей тип людей. Такі, як Зої, мусять знати все про всіх там, де мешкають. Якщо потрібно звертатися по інформацію, то до неї. Чудовий інформатор. – Можливо, Ліам знає трохи більше, – додала вона.

– Дякую. Я вже тут завершила, – сказала я.

Я зауважила, що Зої обвела мене здивованим поглядом, мовляв, не взяла з собою речей Бетані, по які приходила. Але мені було байдуже.

Я швидко збігла на перший поверх, знайшла двері з літерою «С» і постукала. Зсередини лунала музика, довелося постукати двічі, щоб там хтось почув.

Двері відчинив молодий чоловік із розкуйовдженим – і, мабуть, немитим – волоссям та червоними запаленими очима. Я помітила вглибині на дивані ще одного хлопця, музика виявилася звуковою доріжкою відеогри, в яку вони грали.

– Так? – сказав хлопець.

– Ви Ліам?

Він ще раз обвів мене поглядом, примруживши очі, – цікаво, чи зауважив він нашу з Бетані схожість? Чи її помічали лише ті, хто шукає?

– Так.

– Мені порадила Зої, сказала, що, ймовірно, ви можете мені розповісти трохи більше про Бетані.

Він заперечно захитав головою й уже зачиняв двері, але я поставила ногу.

– Я все розповів поліції, – сказав він. – Ми з нею вже давно не бачилися. Мабуть, місяців чотири. Останній, хто її бачив, – точно не я. І не останній, хто її знав.

– А ви знали її подругу? Дівчину, яка іноді в неї ночувала?

Він засміявся.

– Ні, я не знаю її друзів. Узагалі нічого про неї не знаю. Вона ніколи мене навіть не впускала до квартири. Завжди нарікаючи, що не прибрано чи щось таке. Я знав лише, що вона десь працює, але не маю найменшого уявлення, де саме. Вона ніколи не залишалася на ніч і не любила кудись виходити. – Він подивився в глибину свого помешкання, тоді знову на мене. – Я не можу бути вашою єдиною ниточкою, – додав він, ніби відповідальність – це надто великий тягар, який не вписується в його систему координат.

– А я тобі казав, – гукнув інший хлопець, не відриваючись від телевізора. Тоді, коротко зиркнувши, зупинив гру і втупився мені в очі. – Я йому казав, але він не послухав. Щось у ній було підозріле. Щось із тією дівчиною було не так.

Дорогою додому я намагалася згадати, коли востаннє чула такі слова на свою адресу.

Пейдж: «Щось із тобою не так». Ясна річ, це ж найпростіше пояснення. Так можна не дивитися правді в очі, не визнавати, що тебе водять за носа.

Мою статтю вже от‑от мали надрукувати. Я попередила Пейдж заздалегідь. За декілька тижнів. Зателефонувала й розповіла правду. Минуло чимало часу відтоді, як я виселилася з їхньої квартири.

– Я розслідую підозрілу смерть, – повідомила я. – І там випливло його ім’я. Просто хочу, щоб ти знала.

– Стільки років я від тебе нічого не чула, – відповіла вона, – і тобі раптом закортіло зі мною поговорити? Ти цілком зникла з нашого життя, а тепер вирішила розслідувати справу щодо мого чоловіка?

– Треба було тобі все розповісти ще тоді, – сказала я. – Треба було розповісти ще того вечора, перш ніж піти…

– Він сам мені розповів, – сказала вона. – Ти добряче напилася, а коли Арон повернувся по свої ліки, ти почала до нього чіплятися. Я все знаю.

– Ні, – заперечила я. – Це він…

А що він? Перекладав речі на інше місце, відчиняв двері, збивав мене з пантелику… Навіть після стількох років я досі вагалася. У мене були підозри, але не було залізних доказів. Він намагався мене вбити. Десь глибоко в душі я вірила в це. Я тоді прокинулася з відчуттям води в легенях. Подушка тхнула вогкістю, цвіллю. А коли дізналася подробиці смерті тієї дівчини з коледжу, Бріджит Лакости, яка, передозувавшись наркотиками, втопилася у ванні – я вірила ще більше. У те, що, вочевидь, була його першою, але невдалою спробою. У те, що він мав бездоганний план і спробував його втілити, відповідно до підготовленої історії: «Ми пішли з дому, вона з горя напилася, бо не вдалося влаштуватися на очікувану роботу, довелося заночувати в нас на канапі. Не змогла пережити невдачі. Ми проґавили тривожні сигнали, не помітили небезпеки». Я знаходжу його пігулки, забагато їх ковтаю, вмощуюся у ванні і сповзаю під воду.

Він зазнав невдачі. Замало впхнув пігулок. Можливо, я відбивалася, зіпсувавши заплановану сцену. Так чи інакше, не склалося. Зрештою, я прокинулася у своєму ліжку, жива, але іншій дівчині пощастило менше. Скільки ж їх відтоді було? Надто легковажно припускати, що він не діяв усі ті роки. Що покинув спроби.

– Він напхав мене наркотиками, Пейдж, – сказала я, благаючи її побачити правду.

– Більше не телефонуй до мене, – відповіла вона.

Але я не послухала. Не змогла.

– Статтю