Читати книгу - "Стара хвороба"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Неважливо… Жінка, чоловік, однаково… Місцеві небагато можуть зробити… На похорон тут іноді приходять жінки з сімей службовців…
Юсуф познайомив дружину з одним із стариків у приміщенні:
— Колишній муфтій-ефенді…
Виявилось, що її чоловік і муфтій, з яким він трохи раніше розмовляв, давні друзі. Точніше, муфтій навіть не його друг, а друг ще його батька. Багато-багато років тому, коли самого Юсуфа ще й на світі не було, муфтій-ефенді познайомився у Силіфке з його батьком. Юсуф уважав такі стосунки набагато міцнішими, ніж дружбу лише з собою, і тому, коли розмовляв зі старим, його очі раз у раз зволожувалися від ніжності. Муфтій, незважаючи на спеку, приготував чай. Зулейха прийняла його частування, бо відчула, що це буде приємно Юсуфу. Вона сіла на стільчик і випила маленьку склянку чаю.
Юсуф часто підводився з місця, підходив до дверей і розмовляв з купкою людей, що стояли там, тихим голосом віддаючи їм накази.
Якоїсь миті зустрівшись поглядом з чоловіком, Зулейха спитала:
— Ми хіба не поїдемо до лікарні?
Юсуф здивовано округлив очі:
— До якої лікарні? — Потім пригадав: — Ах так, я вам звелів так сказати… Але коли ми приїхали сюди, нам уже нічого було робити в лікарні. Якщо хочете, поглянемо… Тут поряд…
Він провів Зулейху через вузький прохід між двома високими стінами, каміння на яких поросло мохом, завів у двір через склепінчастий вхід, схожий на арку. Там на камені, накрита чимось, подібним до шалі з вицвілого перського ситцю, стояла труна.
У дворі не було нікого крім хлопчика років трьох-чотирьох, який грався з чорним бездомним собакою.
Зулейха, ніби не наважуючись іти далі, зупинилася в проході.
— Все готово, чекаємо денного намазу… — сказав Юсуф. — Ви все-таки підете на кладовище?
— А що в цьому такого?
— Нічого… Просто, щоб вам потім не пошкодувати… Зважаючи на те, що ви до таких церемоній не звикли.
— Мені потрібно побачити покійного. Ви сказали «коли ми приїхали сюди, нам уже нічого було робити в лікарні». Він помер, поки ви їхали?
Трохи повагавшись, Юсуф зізнався:
— Ні… Ще раніше… На пароплаві… Відразу по півночі…
— Малюк Халіль мене обманув…
— Він не обманював. Він і сам не знав… Жодна жива душа на пароплаві про це не знала. Крім капітана, звичайно…
— Чому?
— Недобрий це знак для моряків… Лікар помер у мене на руках. Відійшов у вічність дуже легко і тихо… Навіщо було зчиняти паніку? Я сказав, що він заснув, і спровадив хлопців спати. Просидів з ним до світанку. Потім загорнув бідолаху в пальто і на руках спустив у човен. Веслярі помітили, що він мертвий, лише коли ми вже пристали до берега…
Провести всю ніч наодинці з покійним, діждатися ранку, а потім, як хвору дитину, загорнувши в пальто, везти на руках!
Не можна було не захоплюватися тим, як гідно ця людина тримала себе в горі, тим, як виявлялися її відданість і любов.
Чоловіки, яких називають стійкими і сильними, — вони такі, як він.
У короткім часі пролунав заклик до молитви. На площі в мечеті зібрався народ. Юсуф звернувся до багатьох і в результаті йому вдалося зібрати кількох школярів і майже двадцять чоловіків. Моряки з «Ташуджу» перенесли труну на камінь для обряду відспівування померлого у дворі мечеті. Попереду йшов капітан з дерев’яною ногою в розшитому золотом кашкеті, спираючись на ціпок зі срібним набалдашником. На той час вже принесли прапор, який Юсуф замовив у кравця. Але накинути його поверх покривала, яке було на труні до цього, ніяк не вдавалося, тому Зулейха вийшла наперед і допомогла.
* * *
Зулейха помітила, як Юсуф увесь час про щось балакав зі стареньким з розкуйовдженою сивою бородою і в чорному пальті. Потім на кладовищі розігралася комічна сцена. Коли покійного вже закопували, цей старий прилучився до тих, хто лопатами скидав землю. Але оскільки був дуже старий і слабкий, йому на превелику силу вдавалося витягнути лопату з сирої землі. Він усім тілом налягав на неї, а потім щосили смикав назад. Коли ж він учергове потягнув лопату на себе, вона раптом вискочила із землі, і старий упав голічерева так, що ноги задерлися вгору.
Серед парафіян пролунали смішки, навіть попри те, що в протилежному кінці мечеті бородатий сліпий проникливим голосом читав Коран. Юсуф швидко підхопився, щоб допомогти бідоласі встати, зробив крок уперед, підняв його кепку і надягнув старому на голову. Але навіть він не зміг стриматися від сміху.
Лише зараз Зулейха помітила, що пальто і кепка, які були на старому, раніше належали лікареві.
Коли потім вони вийшли з натовпу і вже самотою брели вулицями містечка, Зулейха, зауваживши, що старий плентається слідом, спитала:
— А хто цей бідолаха?
— Хіба мало на світі нещасних? Старий з Криту. Свого часу на батьківщині був цілком нормальною людиною. Як і в нашого бідолашного лікаря, у нього кілька місяців тому помер син і він лишився без даху над головою… Йому часом допомагав муфтій, але якщо ви його послухаєте, то й він насилу сім’ю годує, біднота… Намагаючись не надто зачепити його самолюбство, я дав йому доручення, а за його виконання десять пара… Він не вельми й підходив для цієї роботи, але старався для нас, упав, ґуль собі набив, що ще йому зробити?
Юсуф знов розсміявся, пригадавши випадок під час похоронної церемонії. Сцена справді вийшла забавною. Але цього разу він уже не стримався і розреготався на повний голос, змусивши обернутися кількох перехожих.
— А чому він іде за нами?
— Він вважає надмірною виявлену йому милість. І, мабуть, щоб показати свою вдячливість, проведе нас аж до човна.
— А в чому полягає милість?
— Спадок, що дістався йому від лікаря, — пальто й кепка… Були ще ентарі й сорочка, але він їх, напевно, десь залишив. Але їх теж цілком можна носити.
Зулейха зупинилася. Потім, як дитина, помахавши рукою, покликала старого:
— Підійдіть до нас!
— Баба-ефенді, тебе кличуть… Тут усі звуть його Баба-ефенді.
Коли старенький невпевнено підійшов, Зулейха спитала:
— Ви не забилися, коли впали?
У Баба-ефенді було приємне обличчя. Він почав сміятися разом з ними. З одного боку, він запевняв, що йому було зовсім не боляче, але потім обернувся потилицею і, розсунувши довгі білі пасма волосся, показав чималу морґулю.
— Не боляце, але дузе злякався.
— Це ж чому?
— Та от, торохнувся головою об віко труни. Не помер сце, а мало сам у труну не ліг!
Видно було, що старий любив жарти. На це ясно вказувала й манера говорити та вимовляти деякі літери.
І
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара хвороба», після закриття браузера.