Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

— Пробачте, але ви обізналися, — кажу стримано, а всередині справжня буря зараз. Катя — це частина мого минулого життя. Життя, де все було неправдою. Я не хочу до нього повертатися. Навіть заради неї. 

— Ну як? Ти ж Аліна! Подруга моя! — Катя робить ще крок до мене, але в цей момент перед нею з'являється мій охоронець і закриває мене собою. 

— Я дійсно Аліна, але ми з вами не знайомі, — розумію, що на цьому свій шопінг можна закінчувати, і встаю з крісла. — Можливо, ми з вашою подругою просто схожі. 

Катя зніяковіло витріщається на мого охоронця і, мабуть, розуміє, що обізналась. Звісно, важко повірити у те, що людина, яку знаєш не один рік, говорить зараз, що ви не знайомі. Але вона має повірити. Інакше ніяк. 

— Не буває настільки схожих людей, — хмуриться Катя. — А яке у вас прізвище, можна запитати?

— Борисова, — кажу — і серце на мить зупиняється. Я не хочу приймати свого батька, але вже прийняла його ім'я. — Аліна Арсенівна Борисова. 

— Борисова? — ще більше дивується Катя і розглядає мене прискіпливим поглядом. 

— Пробачте, але мені вже час, — намагаюсь її обійти, але несподівано Катя хапає мене за руку. Охоронець миттєво її відштовхує, але колишня подруга не здається. 

— Отже, ти таки дізналася правду, — випалює, а я різко завмираю. 

— Що ти сказала? — я дуже хочу, щоб мені почулося, але ні… Катя дійсно це сказала. 

— Я знала з самого початку, хто ти. Віталік розповів. Я спала з ним, а він мені платив, — говорить Катя, а я досі не можу повірити. — Моїм завданням було втертись у твою довіру і бути в курсі всього, що з тобою відбувається. За це я також отримала хороші гроші. Хто б міг подумати, що ти не просто живою залишишся після спроб Віталіка вбити тебе. Тепер ти донька Борисова. Молодець. Залишила з носом усіх. 

— Аліно, нам час, — говорить один з охоронців, а я тільки киваю на знак згоди. Говорити з Катею не хочу. Просто кожного разу, коли я починаю копирсатися у минулому, з'являються все нові й нові факти. Дуже неприємні. 

Як я могла бути такою сліпою весь цей час? 

— Не скажу, що була рада тебе бачити, — відповідаю. — Мені треба їхати. 

— Може б, ми зустрілися якось? Все-таки стільки часу дружили, — Катя і тут не втрачає можливості втертись у мою довіру. 

— Не думаю, — кажу холодно і в компанії охорони залишаю кафе. 

Поки повертаємось, я все думаю про Катю і своє життя до зустрічі з Даміром. Не скажу, що зараз у мене все чудово, але принаймні я відчуваю підтримку і любов людей, що мене оточують. Я не одна, і це найголовніше. 

Поки охоронець заносить пакети у кімнату Даміра, я зустрічаю його самого в коридорі. Таке враження складається, що він чекав мене тут весь час. Не втримавшись, швидко наближаюсь до нього і сама обіймаю за талію. 

— Щось сталося? — питає серйозним тоном.

— Та ні. Скучила просто, — шепочу, торкаючись кінчиком носа його шиї. 

— Я знаю, що ти когось зустріла там. Це твоя подруга була? 

Ну ось, і чому я думала, що Дамір дасть мені цілковиту свободу? 

— Так, це моя колишня подруга, — кажу. — Хоча насправді вона зрадниця. Її Віталік найняв, щоб вона за мною приглядала і заодно спала з ним. Боже, як це бридко… Таке враження складається, ніби моє колишнє життя — це якась казка. Дожила до двадцяти років, а нічого справжнього не бачила. 

— Я справжній, — Дамір заправляє мені за вухо пасмо волосся і дивиться на мене таким поглядом, що подих перехоплює. 

— Це неабияк мене тішить, — усміхаюся. 

— Аліно, у мене для тебе не надто хороша новина, — говорить, а я миттєво напружуюсь. 

— Щось сталося? — розглядаю його прискіпливо. Дамір здається спокійним, і я не знаю, чого очікувати. 

— Мені треба летіти у Варшаву на кілька днів. Щонайбільше тиждень. Це важливо, — відповідає. — Спартак залишиться з тобою. Борисов також залишить тут своїх людей. 

— Я не хочу тебе відпускати, але розумію, що не маю права затримувати, — кажу і відчуваю, як настрій різко котиться вниз. — Ця поїздка не несе тобі загрози? 

— Я більше за тебе хвилююсь. Там я у повній безпеці, — відповідає. 

— Коли ти летиш? Тільки не говори, що сьогодні, — одразу ж прошу. 

— Завтра о шостій ранку літак, — відповідає — і моє серце падає в пʼяти. — Це всього на тиждень, дівчинко моя. 

— Я розумію, — киваю. — Навіть не думала, що відпускати тебе буде так важко. 

— Мені так само, — зітхає. — Ти наче стала частиною мене самого. 

Дамір доволі легко підхоплює мене на руки та несе на другий поверх. Він так добре показує мені свої почуття, що бажання не відпускати його стає ще сильнішим. 

Разом з ним я забуваю про все погане. Разом з ним я продовжую жити. Дамір не монстр, як я думала спочатку. Він хороший. Для мене хороший. А все інше просто не має значення. 

Прокинувшись наступного ранку, я не бачу його в ліжку. Я вже звикла, що він ніколи не спить довго і не прокидається разом зі мною. Але сьогодні все трохи інакше. Дамір уже, напевно, на борту літака, а я тут, одна.